Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Подзвонили по роботі, я ненавиджу говорити телефоном за кермом. Все? Допит закінчено? Я тільки з лікарні, Тай, страшенно втомився. Давай ти продовжиш дорогою?

– Останній момент. Що тобі сказав Діма? Для чого йому квартира? Та годі тобі, Шварц, ніби я тебе не знаю. Ніколи не повірю, що в тебе не розігралася цікавість, і ти нічого не запитав.

– Я. Не. Запитував, - цідить крізь стислі зуби, нависаючи наді мною. – Ясно? Я не цікавився мотивами Діми.

– Не питав, - повторюю, нагадуючи собі, що Мирон зазвичай ранить своєю чесністю. Він не бреше у бізнесі, але міг би прикрити друга… – Ти не питав, бо заздалегідь знав, для кого Діма винаймає квартиру?

– Чорт.

Мирон відсахується, запускаючи долоню у волосся. Лається, дістаючи червону пачку цигарок, але тут же ховає назад. І дивиться. Так пильно дивиться на мене, що хочеться сховатися.

– Що у вас із Дімою такого сталося? – Мирон крутить дармовис на пальці, виглядає здивованим. – Тому що таке враження, що ти шукаєш каверзу в кожному слові.

– Шукаю.

– Раніше ти не була такою підозрілою.

– І що це значить?

– Нічого. Тая, давай ти не робитимеш ворога ще й із мене. Мені ваші розбирання, вибач, не цікаві. Своїх вистачає. Я не питав, бо мені було байдуже. Слухай, я відсипався після ударної дози знеболювання та снодійного, я мало що розумів. Діма попросив – я погодився, був не у тому стані, щоби уточнювати деталі. Якби не ваша аварія, то я весь день провалявся б у ліжку.

Я відчуваю укол совісті. Такий сильний, що всі інші питання вилітають із голови. Шварц сам тільки-но виписався з лікарні, а стільки часу порається зі мною.

Я фокусую погляд на його брові, де все ще накладено пластир. Вилізла невелика ґуля, від якого розповзаються фіолетові кола – Мирону сильно дісталося.

А я дістаю його тим, що треба дізнаватися у Діми.

Тільки від Шварца чекаю більше правди, ніж від власного чоловіка.

Наскільки мінливе життя.

– Вибач, - видихаю, визнаючи поразку. – Твоя правда.

– Можемо їхати?

– Так.

У будь-якому разі ночувати мені десь треба. А якщо я знайду хоч один доказ, що ця квартира призначалася не мені… Виходить, будуть аргументи у суперечці з Дімою.

Всю дорогу я поглядаю на Шварца, намагаючись зрозуміти: він знає про Іру чи ні? Якщо знає, то навряд чи розповість… Але Мирон виглядав так, ніби не здогадувався про моє розлучення.

Звичайно, тому що мій чоловік відмовляється говорити про це.

Але мені його згода і не потрібна. Завтра насамперед я займуся питанням розлучення. Наскільки складно розійтися, якщо є маленька дитина, які документи потрібно, куди це подавати.

Навряд чи Діма легко піде на поступки, отже, буде суд. Він серйозно піде на це? Чи здасться, якщо зрозуміє, що я налаштована рішуче? У мене не вистачить сил чекати на розлучення кілька місяців.

Мені хочеться обірвати все одразу. Швидко, хай і болісно. Але тоді легше планувати, думати про майбутнє. А тепер я в підвішеному стані, гублюся і плутаюсь у своїх думках.

Ми заїжджаємо на територію закритого комплексу, і я кручу головою, розглядаю будинки навколо. Ніколи тут не була, тож мені доволі цікаво.

Комплекс, звісно, не належав повністю Шварцу. Тільки частина, все інше відійшло інвесторам. Мирон займався нежитловими приміщеннями, це перший його проєкт такого роду.

Я знаю, бо вони планували це з Дімою. Я не впевнена, що саме вони хотіли, але також щось пов'язане з будинками, але не зрослося. І я слухала від чоловіка про те, як все розвалилося.

І про те, що Шварц упертий осел.

Тут я радо підтримувала чоловіка.

– Проходь, - Мирон відчиняє двері, запускаючи мене в нову квартиру. – Я думаю, що ти без особливої екскурсії розберешся де що. У разі чого моя квартира прямо над цією.

– Випадково збіглося чи спеціально викуповував поверхами?

– Я брав квартири поряд із моєю. Ненавиджу галасливих сусідів.

Я кидаю погляд на Руслана, а потім на чоловіка. Натякаю, що тихо не вийде. Шварц мав подумати про це в момент, коли здавав квартиру з дитячою.

Мирон усміхається, але ніяк не коментує. Показує мені щиток, якщо раптом виб'є пробки та де вода перекривається. Після прямує до виходу, не стримуючи шпильку:

– Але краще відразу звертайся до мене, поки тут не утворився басейн.

– Обов'язково.

– Оглядай все, Тай, а я поки занесу речі.

– Мирон, - гукаю його, слова рвуться з мене. – Дякую. Щиро. Красно дякую.

Чоловік киває, залишаючи мене на самоті. Насамперед я роздягаю Руслана, а потім разом із ним вивчаю новий будинок. Все набагато краще, ніж я собі уявляла.

Звичайно, навряд чи в елітному комплексі будуть перекошені тумбочки, але не часто хто для оренди вибирає дуже дорогий ремонт. Але тут все так, що мені хочеться залишитися.