Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Вона зробила ще кілька кроків, а потім зупинилася і різко розвернулася. Уже відкрила рота, щоб сказати, звісно ж, щось різке, але завмерла, втупившись на золотого кавалла.

- Один-один, - тихо пробурмотів я, насолоджуючись захопленням, що спалахнуло в її погляді. Вона навіть не пручалася, коли я обхопив руками її за талію і підняв у сідло.

- Як її звати? - проворкувала Капризуля. - Чи це хлопчик?

- У каваллів немає статевих відмінностей.

- Он як? - здивувалася дівчина. - Тоді звідки вони беруться?

- Ніхто не знає, - зауважив я, радіючи, що вона на якийсь час забула про своє вороже до мене ставлення.  - Коли приходить час завести дитинча, кавалл просто йде. А через деякий час повертається з...

Я не договорив, бо Капрісуель схлипнула. Прикусила губу, судомно зітхнула і раптом закрила обличчя долонями й гірко заплакала. Чорт, я навіть не одразу зрозумів, що саме сталося і чому вона ридає. А потім ледь по лобі себе не вдарив - ну звісно ж, вона щойно своїми власними руками відправила в невідомість нашого сина, а я завів розмову про кавалів та їхніх дітей. От же ж, ідіот!

Не в силах бачити її такою самотньою і нещасною, я змусив Пекло наблизитися до золотого кавалла і одним різким рухом перетягнув Капрісуель до себе, міцно обійняв за талію однією рукою, а іншою зарився в шовковисте волосся і притиснув її голівку до своїх грудей. На мій подив і на мою радість, дівчина навіть не подумала чинити опір.  Вона сховала обличчя в мене на грудях і й далі плакала. Я не заважав їй. І не тільки тому, що був упертим мудаком, який не збирався відступитися від задуманого. А скоріше тому, що просто не знав, як її втішити.

Через кілька хвилин вона вже тихо поскулювала, немов поранена тваринка. А через хвилин сорок просто сумно схлипувала.

- Він ще такий маленький, - нарешті гірко видихнула вона.

- Я тобі клянуся, що з ним поводитимуться, немов із маленьким принцем. До того ж, можу закластися - він хоч і маленький, але в образу себе не дасть. Усі дракони такі, навіть найменші.

- Звідки ви знаєте? - підняла вона до мене своє личко.

І стільки в її погляді було благання і надії, що я сам мало не заскулив. Сподіваюся, вона колись пробачить мені за те, що розлучив її з сином. Але що я міг із собою вдіяти? Так, я егоїстичний покидьок, який заради того, щоб залишитися зі своєю жінкою наодинці, готовий піти на все. Буквально - на все.

- Я бачив драконів, і знаю їх.

- Я не про це. Звідки ви знаєте, що з ним поводитимуться добре?

- Вождь самандарців позбавить голови того, хто посміє образити хлопця.

- Це точно?

- Присягаюся...

Дівчина на якийсь час замовкла. А я лише чекав її наступного запитання і насолоджувався такою довгоочікуваною близькістю.

- Я намочила вашу сорочку, - раптом тихо сказала вона.

- Дрібниця, - тут же відгукнувся я. - Але якщо тобі це заважає, можу її зняти.

От казав же, що вона неймовірно непередбачувана? Казав...

Вона не хихикнула, не відсторонилася, не заплакала. А... тихо схропнула.

Я здивовано зазирнув їй в обличчя - і розсміявся, піднявши очі до неба. Моя Капризуля спала, закусивши губку і тихо-тихо похропуючи.