Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

Істота рухалася настільки повільно, що за короткий час вони наздогнали її. Виявилось, що створіння зроблене із пошарпаного, покритого рубцями і погнутого металу.

Коли вони підійшли, воно застогнало і впало у суху гарячу пилюку.

— Стільки часу, — простогнало воно, — ох, скільки ж часу. І болю, стільки болю, і така кількість часу, щоб його пережити. З чимось одним я, мабуть, би впорався. Але одразу два серйозно мене пригнічують. О, привіт, це знову ви.

— Марвін? — різко промовив Артур, присідаючи біля нього. — Це ти?

— А ти завжди вирізнявся, — простогнали старі уламки робота, — дуже кмітливими питаннями, чи не так?

— Що це? — прошепотіла Фенчьорч з тривогою, присідаючи позаду Артура і схопивши його за руку. — Щось типу старого друга, — сказав Артур. — Я...

— Друг! — жалібно буркнув робот. Це слово померло серед тріскоту і пластівців іржі, які вилетіли з його рота. — Прошу вибачити мене доки я намагаюсь згадати, що означає це слово. Мої банки пам’яті вже не такі, якими ти їх знав і будь-яке слово, яке перестає вживатися протягом кількох зільйонів років скидається в допоміжну резервну пам’ять. А ось і воно.

Побита голова робота легенько сіпнулась, наче в неї прийшла думка.

— Хмм, — пробурчав він, — яка цікава концепція.

 Марвін подумав ще трохи.

— Ні, — сказав він нарешті, — не думаю, що коли-небудь стикався з цим. На жаль, нічим не можу допомогти.

Він жалібно почесав коліно і спробував повернутися на свої спотворених ліктях.

— Чи є ще якісь послуги, які я, можливо, міг би для вас виконати? — запитав він на кшталт тихого скреготу. — Підняти шматочок паперу? Чи може, ви хотіли, щоб я, — продовжив він, — відчинив двері?

Його голова повільно й зі скрипом повернулася навколо іржавої шиї, і здається просканувала далекий обрій.

— Не схоже, щоб тут були якісь двері, — сказав він, — але я впевнений, що потрібно лише достатньо довго почекати, і хтось їх побудує. А потім, — сказав він, повільно обертаючи голову, щоб знову побачити Артура, — я зміг би відкрити їх для вас. Розумієте, я вже звик чекати.

— Артуре, — різко прошипіла Фенчьорч йому у вухо, — ти мені ніколи не розповідав про це. Що ти зробив, з цим нещасним створінням?

— Нічого, — запевнив Артур, — він завжди був таким...

— Ха! — відрізав Марвін. — Ха! — повторив він. — Та, що ти знаєш про завжди? Ти кажеш «завжди» мені, тому, хто через недоумкуваті маленькі доручення, на які ви, органічних форм життя, постійно мене посилайте крізь час, вже в тридцять сім разів старший за Всесвіт? Підбирай слова трошки більш дбайливо, — прокашляв він, — і тактовно.

Марвін прокашлявся і продовжив.

— Залиште мене, — сказав він, — йдіть далі, залиште мене боротися наодинці зі своїм шляхом. Нарешті мій час майже прийшов. Моя гонка майже закінчилась. І я дуже сподіваюсь, — сказав він, слабко махаючи їм зламаними пальцями, — в ній програти. Тоді все б сходилось. Ось і я, з мозком розміром...

Вдвох вони підняли його, не зважаючи на слабкі протести і образи. Метал був настільки гарячий, що в них ледь не повискакували пухирі на пальцях, проте важив він на диво мало і безвільно лежав між їхніх рук.

Вони несли його дорогою, яка простяглася вздовж лівого краю Великої Червоної Рівнини Рарів до гір Квентулус Квасґар.

 Артур намагався пояснити Фенчьорч, але його надто часто переривали болісні кібернетичні марення Марвіна.

Вони спробували дістати якихось запасних деталей в одному з кіосків, але Марвіну вони не підійшли.

— Та я сам запчастина, — забринів він. — Дайте мені спокій! — простогнав Марвін. — Кожна моя деталь, — зітхнув він, — була замінена принаймні п’ятдесят разів... крім... — Здавалося, що він майже непомітно просвітлів на хвильку. Його голова погойдувалась між ними із зусиллям згадуючи. — А ти пам’ятаєш перший раз, коли мене зустрів, — нарешті запитав він Артура. — Мені дали неймовірно високоінтелектуальне завдання привести тебе на капітанський місток? А я згадував, що в мене жахливий біль зліва в діодах? Потім я просив, щоб їх замінили, але цим ніхто не зайнявся?

Він затягнув занадто довгу паузу перед тим, як продовжити. Вони несли його між собою, під пекучим сонцем, яке, здавалося, не те що сідати, а навіть рухатись не збиралося.

— Побачимо, чи ти зможеш вгадати, — сказав Марвін, коли вирішив, що пауза стала досить ніяковою, — яка моя частина ніколи не замінялася? Давай, побачимо чи ти зможеш здогадатись.

— Ой, — додав він, — ой, ой, ой, ой, ой.

Нарешті вони дістались останніх кіосків, посадили Марвіна між собою, і лягли відпочивати в тіньку. Фенчьорч купила кілька запонок для Рассела, запонки, в які були вмонтовані відполіровані камінчики, які знайшли в горах Квентулус Квазґар прямо під вогняними літрами, якими написано Останнє Повідомлення Бога до Свого Творіння.

Артур тим часом гортав підшивку релігійних трактатів на прилавку, маленькі роздуми про значення Повідомлення.

— Готовий? — запитав він Фенчьорч, яка вже встигла задрімати.

Марвін знову хитався між ними.

Вони обігнули підніжжя гір Квентулус Квазґар і там знайшли Повідомлення, написане палаючими літерами вздовж гірського хребта. На верхівці великого каменя знаходився оглядовий майданчик, з якого відкривався чудовий вид. На ньому знаходився маленький платний телескоп, щоб детально роздивитись літери. Ним, звичайно, ніхто не користувався, тому що божественна яскравість небес, яку випромінювали літери, якщо на неї поглянути через телескоп, дуже сильно пошкодить сітківку і зоровий нерв.

Вони витріщалися на Останнє Повідомлення Бога з подивом, повільно і невимовно наповнюючись відчуттям миру, остаточного і повного розуміння.

Фенчьорч зітхнула.

— Так, — сказала вона, — це було воно.

Вони дивилися на нього цілих десять хвилин, коли зрозуміли, що Марвін, який висів між їхніми плечима, був у біді. Робот був не в змозі підняти голову, і тому не міг прочитати повідомлення. Вони підняли його, але він поскаржився, що його зорові мікросхеми майже вийшли з ладу.

Артур з Фенчьорч знайшли монетку і піднесли його до телескопа. Він скаржився і лаявся на них, але вони допомогли йому подивись на кожну окрему букву. Першою літерою була «м», другою «и». Потім пропуск. Далі «п», потім «р», «о», і «с».

Марвін зупинився на хвильку, щоб передихнути.

За кілька секунд вони продовжили,