Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

— Я не люблю нічого нового. Краще вже, як є.

Справді краще: він нагорі, а решта в кайданах унизу. Я швидко затараторив:

— Те, що я роблю, не нове, але давнє, як саме людство. Секрети передавали від покоління до покоління. А зараз вони можуть стати вашими. Зміни не за горами, ви ж відчуваєте це, а знання — сила. Коли інші прийдуть забрати те, чим ви володієте, будь-яка зброя згодиться для перемоги.

Я плів якісь нісенітниці, сподіваючись, що для нього вони звучать переконливо. З того, що мені розповів Слон про цю помийну яму, знав, що найдієвіший засіб захисту тут — параноя. Мої слова хоча б змусять його подумати. Утім, це здалося непосильним для цього вузького лоба завданням. Капо Доссія раптом розвернувся на підборах і пішов собі.

Ввічливість, як і мило, — невідома на цій планеті річ. Жодних тобі «побачимося потім» чи «я подумаю про це». Спливло ще кілька секунд, перш ніж я усвідомив, що в мене більше немає аудиторії. Роззброєний охоронець сердито зиркав на мене, потираючи руку, але кинджал сховав. Я розмовляв із самим Капо Доссія, тож тепер мав у його очах якийсь статус; він не зможе прирізати мене без причини. А от екс-погонич зможе. Він сидів напівпритомний і, коли я наблизився, спантеличено глипнув на мене. Я намагався виглядати дуже грізно, коли заговорив:

— Уже двічі ти нападаєш на мене. Третього разу не буде. А якщо це знову станеться, ти помреш.

В очах мого поверженого суперника, сповнених ненависті, тепер з’явився страх. Я відступив назад, а він зіщулився. Добре. Втім, не варто надто часто повертатися до екс-погонича спиною. Цього разу я все ж повернувся та попростував геть.

Він поплентався за мною, приєднавшись до групи рабів. Здавалося, чолов’яга змирився з поразкою, а решта звикли до нового боса. На нього кілька разів косо глянули, але ніхто не застосовував силу. Як на мене, просто чудово. Одна річ працювати в гімнастичній залі, а інша — давати раду недоносками, які справді намагаються вбити. Слон сяяв, вітаючи мене:

— Прекрасно, Джиме. Поздоровляю!

— Прекрасно, але я так утомився. Що далі?

— Мені вдалося дізнатися, що наша маленька група зараз не на чергуванні, так би мовити. Вони відпрацювали вночі.

— Тоді на черзі відпочинок і якась їжа. Веди мене.

Це важко було назвати їжею. Єдине гарне, що можна про неї сказати: вона здавалася не такою огидною, як венійська мішанина на борту космічного корабля. Величезний і дивовижно брудний казан кипів позад будинку. Шеф-кухар, якщо можливо величати так цього неохайного індивіда, бруднішого, ніж сам казан, розмішував його вміст дерев’яною ложкою. Раби брали дерев’яні миски з вологої купи на столі поблизу. В них кухар клав їжу. Перейматися тим, що зламалася або десь загубилася ложка чи виделка, не вартувало, тому що останніх просто не було. Усі навколо їли руками, тож я вчинив так само. Страва виявилася овочевим пюре, майже без смаку, але ситним. Слон сів на землю коло мене спиною до стіни, повільно споживаючи свою порцію. Я впорався перший і не надто жадав іще.

— Чи довго ми залишатимемося рабами? — запитав я.

— До того часу, поки я вивчу, як тут усе організовано. Ти провів усе життя на одній планеті, тож свідомо чи несвідомо сприймаєш усе навколо так, як це влаштовано в нас. А різниця між нашим і цим світами величезна. Культура — винахід людства, як комп’ютер чи виделка. Хоча бачу й різницю. Якщо ми покращуємо свої комп’ютери чи столове начиння, то носіям цієї «культури» зміни не до вподоби. Вони свято вірять, що залишаються носіями єдино правильного способу життя, а все інше — помилка.

— Звучить по-дурному.

— Так воно і є. Але поки ти знаєш це, а вони ні, ти спроможний порушувати правила чи дотримуватись їх із власної вигоди. Саме зараз я досліджую тутешні правила.

— Спробуй не затягувати з цим.

— Я обіцяю, бо сам не почуваюся комфортно. Хочу виявити в цій культурі можливість вертикального сходження та її організованість. Якщо можливості вертикального сходження немає, нам доведеться її створити.

— Ти мене заплутав. Що вертикальне?

— Можливість вертикального сходження. Візьмемо, наприклад, цих рабів і охорону. Чи може раб стати охоронцем? Якщо може, то це і є можливість вертикального сходження. Якщо ні, то йдеться про розшароване суспільство, в якому логічно сподіватися тільки на горизонтальне сходження.

— Це як стати головним рабом і керувати всіма рабами?

Він кивнув.

— Ти правильно зрозумів, Джиме. Ми припинимо бути рабами, щойно шляхом моїх спостережень з’ясуємо можливість це зробити. Проте передусім нам потрібен відпочинок. Бачиш, інші вже сплять у соломі на задньому дворі цього жахливого будинку. Я пропоную приєднатися до них.

— Згода…

— Гей, ти, ану йди сюди!

Тарс Тукас. І звісно, він вказував на мене. Маю передчуття, що день видасться дуже довгим.

Ну що ж, хоч, може, побачу кращий інтер’єр. Ми перетнули двір, арену мого сумнівного тріумфу, і зійшли вгору дуже високими сходам. Там чатував озброєний охоронець, а ще двоє розвалилися на дерев’яних лавах. Трохи більша розкіш, ніж солома для рабів. Плетені килими на підлозі, крісла, столи, кілька поганих портретів на стіні, на кількох із яких Капо Доссія навіть схожий на себе. Мене квапливо завели до великої кімнати з вікнами, крізь які проступав пейзаж за мурами фортеці. Я зміг побачити лише поля й дерева. Тут сидів Капо Доссія з невеликою компанією чоловіків. Усі пили з металевих кубків. Гарно вбрані. Звісно, якщо різнокольорові шкіряні штани, розхристані сорочки й довгі мечі складають ваше уявлення про стиль. Капо Доссія кивнув на мене:

— Ти, йди сюди, дай нам на тебе подивитися.

Інші обернулися і з цікавістю розглядали мене, немов якусь дресировану мавпу.

— І це він переміг іншого раба, навіть не застосовуючи кулаки? — сказав один із них. — Такий слабкий і кволий, якийсь недоносок.

Є моменти, коли варто розтуляти рот лише для того, щоб покласти в нього їжу. Це, напевно, один із них. Але я так утомився й уже наситився досхочу цими вибриками. Десь мене перемкнуло:

— Не такий слабкий, кволий і огидний, як ти, вишкребку.

Це його ще й як зачепило. Він завив від гніву, почервонів, як буряк, вихопив меч і кинувся на мене. Часу на розмірковування було мало, а щоб діяти — ще менше. Один із денді стояв близько