Читати книгу - "Тiло™"

Лікар підійшов ближче і підсунув до себе залізну тацю з інструментами.

— Бачиш, тут все, що потрібно для повноцінного хірургічного втручання. Скальпель… — він почергово й неквапливо демонстрував приладдя. — Затискач… Крива голка… тільки ми… не шиємо з принципу. Вона для іншого.

Чергова хвиля реготу прокотилася підваллям.

— Це ось пінцет. Ним можна всілякі цікаві речі робити…Ось хірургічні ножиці. Справляє враження, чи не так? Це пилка для кісток. Ось набір для трепанації: рашпіль, шпателі, кусачки, кісткова ложечка. Чого немає, так це ліцензії на трепанацію… А от мій улюбленець — звичайний зонд. Де він тільки не бував…

— Док, а механічні предмети? — донеслося від одного з поплічників.

— Гей, друже, не псуй враження. Я все-таки лікар. А цим непотребом ви, дурники, вже самі вихваляйтеся.

Юрій розгледів цілу батарею будівельних інструментів, розкладених віддалік. Усі начищені, блискучі, нові. Вони лежали, дбайливо розфасовані, на чистій білій полотнині. Викрутки, долота, молотки, дрилі, пилки, цвяхи та саморізи, болгарка, зварювальна лампа, проводи, акумулятор, банки з невідомо яким лайном…

— Та ти не хвилюйся, боляче не буде. Буде нестерпно боляче! — лікар карбував кожне слово, впиваючись власною красномовністю. — Я почну з пальців, а далі — кінцівки, обличчя, торс. Ти ж хочеш довідатись, якого кольору тельбухи в цього діда? Одну з кишок можу продемонструвати наочно: я зазвичай легко намотую їх на шию. Це не смертельно. Можеш кричати, дозволяю. Усі зазвичай кричать. Але, крім нас, цього ніхто не почує… Тоді ти будеш ладен на все.

— Пішов ти, — крізь зуби процідив Юрій.

Це лише тіло. Чуже тіло. Що йому до чужого тіла?

Він дав собі слово, що не кричатиме. Крики лише розпалюють садистів. Який сенс кричати, якщо ніхто не прийде на допомогу?

4

Однак передчуття болю зрадливо розповзлося нервовими закінченнями. Болю боїться кожна людська істота. Біль нездоланний, до нього неможливо звикнути. А Юрій наразі був людиною. Старим дідом. Піт, що зібрався на кудлатих сивих бровах старого, пролився в очі, бранець часто закліпав.

Він намагався розібрати одне: чи дійсно інструменти нові. Тоді, ймовірно, їх тримають для психологічного тиску і лише лякають…

Зненацька старече тіло вибухнуло раптовим криком. Один із пальців на його нозі зайшовся пекельним болем. Це в плоть врізалися ножиці. Безцеремонно, не так повільно, як тягнув лікар свої слова. Різкий біль віддався блискавкою в очах, запалав увесь мозок. Організм відчув утрату, коли відтятий кінчик упав на землю. Ступня судомно засіпалася. Кров закапала на земляну долівку. Хворе серце забилося в божевільному танці. Сльози, не питаючи дозволу, самовільно попливли з обох очей. Це шок. Шок, який убиває, шок, від якого божеволіють, шок, який ховає живцем.

— То що, годен уже до співпраці? — ніби між іншим поцікавився кат. — Погоджуйся, виродку, ти нічим не кращий за нас!..

Юрій змусив старезне покалічене тіло всміхнутися.

— Я не кращий, — знавісніло відказав він. — То просто ви гірші…

Обличчям лисого майнула зціплена слабкодуха ненависть, і наступної миті Юрій відчув, як покалічені пальці узялися чимось обмотувати. Спалах іще неймовірнішого болю. Судомно перевівши подих, він почав захлинатися слиною.

— Це бинт, — турботливо пояснив лікар, а в очах йому стояла та сама ненависть. — Я ж маю зупинити кровотечу. Водночас розтягнемо задоволення. Нехай тебе не бентежить, що пальці зараз не симетричні. Виправлю цей недолік, щойно тобі трохи переболить. Видалю непотрібні рештки. А тепер — трохи дезінфекції. Можливо, ти не помітив, але на бинтах марганцівка…

І, може, Юрій не відчув би цього дикого печіння крізь суцільний біль оголених нервів, однак після останньої репліки лікаря сімдесятирічний старий завив із новою силою, випльовуючи слину далеко вперед.

— Спочатку я подумав: йод, та він заспокоює, легко припалює. А от ці божественні кришталики здатні піднести на сьоме небо… Я поет. Хай тебе це не дивує.

Лікар із цікавістю зиркнув в обличчя піддослідному. Потім знову нахилився йому до ніг і продовжив накладати бинти на спотворені пальці.

— Аби не здатися одноманітним, розділяти тебе на запчастини я тимчасово припиню. Перейдемо до цікавішого. Якщо, звісно, тобі ще не набридло бути героєм…

Підводячись, лисий, немов для опори, схопився за худе стегно діда, і Юрій лише за кілька секунд зрозумів, що він одночасно встромив у м’яз вістря скальпеля. Кров спочатку ніби неохоче вирвалася назовні і струменями потекла вздовж штанини. В очах раптово потемніло. Почувся свист у вухах.

Безперервний біль.

Юрій важко дихав, тепер не маючи змоги кричати. Серце потребувало крові, кров потребувала кисню. Тиск усе падав. Свистіння у вухах, що було ледь узялося, тепер звучало неймовірно чітко, ніби надходило десь ззовні.

— Так, панове, давайте своє причандалля.

Електроди під’єднали до пальців обох рук. Струм увірвався одночасно в усе тіло. Голова засіпалася, навіть затиснута поміж ремінцями. Серце було ладне вилетіти назовні. Розряд у голові, розряд у м’язах, у кістках. Розряд перед очима. Тріскотіння у вухах. Бранець ошаленіло завівся, не маючи змоги витиснути хоча б слово:

— Н-н-н…ха…н-н-и-и-и… е-е-е…тттре-е-е…ббб… а-а-а…

Важіль на акумуляторі негайно перемкнули донизу. Скальпель вилетів вслід за останнім сіпанням. Лікар нагнувся і дбайливо підібрав інструмент, наче виправдовуючись.

— Бачиш, мало не забув. Схоже, мені з хлопцями таки вдалося тебе перевиховати! Ти сказав «так», чи нам тільки причулося?

Доки він говорив, Юрій мав можливість відійти од тортур і зробити кілька вдихів. Однак дихати чомусь не хотілося. Струм подіяв на нього по-особливому, не так, як на інших — сімдесятирічне тіло не витримало. Він майже загасив свідомість, відкинув біль, страх, усі почуття, окрім того, єдиного, заради котрого ув’язнений у чужому тілі сімнадцятирічний повстанець терпів нелюдський біль.

Юрій встиг подумати: так, мабуть, помирають. Нарешті все скінчено. Його мозок став ніби пінопластовим, із шурхотом заметушився в голові. Здавалося, він цілими пластами відшаровується від черепної коробки й поволі відповзає в нікуди…

— Час прокидатися! — за цими словами гримнув черговий розряд.

Та його Юрій уже не чув. У цю мить він встиг дивовижно зменшитися в усіх розмірах. Стали мініатюрними пальці, ноги, руки. Кудись щезла голова, за нею й плечі. Аж доки він не перетворився на крихітне чорне зернятко, що лиш невловиму хвильку зависло в повітрі й, несвідомо зірвавшись, відлетіло у безкінечність, лишаючи по собі суголосся мільйонів звуків, переважно тих, що виходили від розряду з акумулятора.