Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

Повернувся візник із слугами своїми у край болотяний колишній та й став готуватись короля прийняти. Побудував візник ще кращий палац, як у короля стояв. Навколо палацу посадив квіти розмаїті і виростив лісопарк з дерев, що серце звеселяли. Прибув король до принца-візника та й очам своїм не хотів вірити. Там палац весь у золоті стоїть. Там квіти, що розвіюють темряву і тугу. Там золоті дерева листочками своїми пісню щастя співають. Король шукав відповідь на бачене у візника. Відповіддю послужили йому принцеси слова:

— Татку рідненький, ось бачиш, ти візника стратити хотів, він тричі від смерті відмагався. Лиш щаслива доля врятувала його. А нині ділами своїми візник подяку й пошану всіх нас заслужив. Візьмім, татку мій, візника цього в палац наш, хай і в нас виростить парк такий прекрасний.

Пом’якшав король. Послухав доньку свою і запросив візника до себе. Жаль було принцу-візникові лишати палац свій і йти в чужий, та не посмів вередити королю і прекрасній принцесі.

Попрощався із слугами своїми, майно своє приятелям своїм передав і до короля поїхав. Там сад ще кращий виростив, ще кращі квіти щодня до схід сонця поливав. Ароматом неповторним оповитий нині палац королівський.

Тепер вже ніщо не стояло правді в дорозі. Принц-візник виправдав себе. Та хто ствердить невинність його?

— Татку рідненький, — принцеса звернулась до короля, — що б ти дав тому, хто твій стаканчик візникові в чемодан підклав, а візника звинуватив?

Король відповів:

— Смерть — кіньми його розірвати!

— Татку рідненький, що б ти присудив тому, хто твою ложку у візників чемодан поклав, а візника криво звинуватив? — спитала принцеса.

— Смерть — кіньми його розірвати! — сказав король.

— Дякую тобі, татку, що ти правді життя дав. Ось хто майстер таких вчинків, — принцеса на чоловіка свого вказала. — Він все це лихо натворив. Він себе за принца видавав, а справжній принц той, кого ти за візника мав.

І стяли голову візникові Іванові. А король нове весілля влаштував. Ще багатше, як перше. Там мед-вино подавали. І мене спонукали. Цей напій мені по бороді тік, та в уста не попав. Король, принц і принцеса просили мене там з ними жити, мовляв, казки їм буду говорити, та я всім готувався казку розказати і вирішив палац королівський лишити.

Таємниця скляної гори

Десь далеко, аж за сьомим морем, було одне царство. Там жив один цар, котрий мав трьох доньок. А дівчата були такі красні, що людському окові дивитися на них — і не дивуватися — було неможливо. Не вірю, що на світі були кращі.

Гей, приходили до тих дівиць-відданиць молоді принци й герцоги, графи й барони. Приходили не просто задивлятися і чудуватися з краси трьох сестер, а й сватати їх. Але цар так дорожив красою своїх доньок, що все вигадував причину, хитро і розумно відмовляв женихам, аби лише відкласти віддавання. Словом, ніяк не хотів розлучатися зі своїми красними дівицями.

А недалеко від столиці була скляна гора і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії-шаркані. Один шестиголовий, другий — восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії-шаркані прилетіли у царський палац, украли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок.

Другого дня рано цар і цариця повставали й за звичкою зайшли у світлицю подивитися на доньок. Але, розумієте, не знайшли нікого, бо світлиця була вже порожня. Гей, що тут чинити — царівни пропали! Де вони, куди могли подітися? Ніхто не міг на те відповісти. І цар нараз дав оголосити, що котрі витязі знайдуть його красних доньок, за тих віддасть їх заміж!

Можете подумати собі, як мало бути гірко старому цареві, раз пристав повіддавати доньок — аби лише знайшлися. Та й мати так тяжко-претяжко зажурилася, що пошкодував би її і поганий.

Коли по всій державі розлетілося царське оголошення, одразу знайшлися три бідні брати, які прийшли до царя й сказали, що вони знайдуть його принцес. Цар дуже зрадів, бо й ті троє були дуже красні, й пообіцяв їм, що не візьме назад свого слова: якщо знайдуть царівен, то й поженяться на них! Коби лише вдалося їх знайти!

А троє легінів, хоча і з бідної родини, були не прості люди: старший літав, як потя (птаха), наймолодший так обертав шаблею, що всіх обеззброював, а третій, середущий, мав нюх, як у пса.

Середущий брат раз-два обнюхав поріг царського палацу і завітрив дівочі сліди. Нюх привів його аж під скляну гору, а там сліди пропали. Троє братів нараз догадалися, що принцеси мають бути там, на скляній горі. Тоді старший брат-літун каже до молодшого брата-вояка:

— Ну, братику, сідай мені на плечі, я понесу тебе на гору, а далі — твоє діло. А ти, — наказав середущому братові, — залишайся тут, доки ми про себе не подамо звістку.

Так і було. Двоє легінів вилетіли на верх скляної гори і знайшли три замки, де жили змії-шаркані.

Спершу рушили в палац до шестиголового. Молодший брат зайшов, а старший залишився під дверима. Коли брат-вояк вступив у світлицю, то нараз увидів старшу цареву доньку. Вона дуже зраділа йому, як дізналася, що такий красний хлопець прийшов сюди за нею. Але бідолаха боялася й розтулити рота, бо на дивані, пополуднувавши, спав її господар. Очі дівчини від сліз аж почервоніли, але тепер з радістю дивилися на молодого легіня. А той сміливо підійшов до змія, схопив шаблю й одним махом одрубав йому усі шість голів. Потому сказав:

— Ну, принцесо, ви вільні від шарканя, тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат і він знесе вас із гори на землю. А мені треба іти далі, до другого замку.

Почувши ці слова, царська донька ще більше зраділа і відразу вийшла із світлиці. Там сіла на плечі брата-літуна, і він спустився з нею вниз, передав її середущому братові, а сам спішно полетів назад, на вершину скляної гори.

Тепер двоє братів подалися до восьмиголового змія-шарканя. Молодший брат, котрий був при шаблі, зайшов до палацу і нараз увидів середущу доньку із заплаканим лицем. Вона теж зраділа красному легіневі, та боялася так само вимовити слово, лише показувала вбік, що там, на дивані, після смачного полуденку спить її господар.

Легіневі