Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

Саме в цей момент повернувся солдат. Він привів молоденьку дівчину, дуже хорошу й скромну на вигляд. Обличчя в неї було вродливе, а очі й волосся чудесного зеленого кольору. Гарненька зелена спідниця з шовку сягала за коліна, відкриваючи зелені шовкові панчохи з вишитими стручками гороху й зелені атласні черевички, прикрашені замість бантиків або пряжок пучками салату. На пояску були вишиті листочки конюшини, ошатний маленький жакет був оздоблений смарагдами.

— Ого, то це Джелія Джемм! — вигукнув Страшило, коли дівчина ввічливо вклонилася. — Ти розумієш мову лісовиків, дорогенька?

— Так, ваша величносте, — відповіла дівчина, — адже я народилася в тому краї.

— Тоді будь нашим тлумачем, — попрохав Страшило, — і передай Гарбузовій Голові все, що я йому скажу, а мені передай усе, що він мені скаже. Ти пристаєш на таку пропозицію? — запитав правитель, повертаючись до гостя.

— Краще не придумаєш, — погодився той.

— Тоді почнемо. Запитай його, — звернувся Страшило до Джелії, — що привело його до Смарагдового Міста?

Та дівчина, пильно поглянувши на Джека, раптом сказала йому:

— Ну й дивовижне ти створіння! Хто тебе зробив?

— Хлопчик на ім'я Тіп, — відповів Джек.

— Що він каже? — поцікавився Страшило. — Мої вуха, певно, мене підводять. Що він таке сказав?

— Він сказав, що мозок вашої величності, здається, зовсім розпорошився, — сором'язливо відповіла дівчина.

Страшило закрутився на троні й заходився мацати голову обома руками.

— Певно, це неймовірне щастя — розуміти дві різні мови, — розгублено промовив він. — Ану ж бо, запитай його, дорогенька, чи він не буде проти, якщо я запроторю його до в'язниці за образу правителя Смарагдового Міста!

— Але я не ображав вас! — обурено вигукнув Джек.

— Тихше! — зупинив його Страшило. — Зачекай, доки Джелія перекладе мою промову. Нащо нам тлумач, якщо ти сам влазиш без черги?

— Добре вже, зачекаю, — понуро відповів Гарбузова Голова, попри те, що його обличчя й далі посміхалося так само весело й доброзичливо, як завжди.

— Переклади його промову, шановна.

— Його величність цікавиться, чи ти не голодний, — сказала Джелія.

— О, аніскілечки! — значно бадьоріше відповів Джек. — Тим більше, що я взагалі ніколи не їм.

— І я теж, — кивнув Страшило. — Що він каже, дорогенька?

— Він запитує, чи відомо вам, що у вас одне око більше, ніж інше, — лукаво сказала дівчина.

— Не вірте їй, ваша величносте! — вигукнув Джек.

— А я і не вірю, — спокійно відповів Страшило. Змірявши дівчину пронизливим поглядом, він запитав: — Ти справді розумієш і мову лісовиків, і мову жувачів?

— Саме так, ваша величносте, — відповіла Джелія Джемм, з усіх сил намагаючись не розсміятися в обличчя королівській персоні.

— То чому ж я сам розумію обидві мови? — поцікавився Страшило.

— Бо це одна й та сама мова! — відкрито розсміялася дівчина. — Невже ваша величність не знає, що в Країні Оз усі розмовляють однією мовою?

— Правда?! — вигукнув Страшило з явною полегкістю. — Отже, тлумач нам зовсім ні до чого!

— Це моя вина, ваша величносте, — покаявся Джек, і виглядав при цьому, треба зізнатися, досить пришелепувато. — Я чогось думав, що коли ми походимо з різних місць, то неодмінно мусимо розмовляти різними мовами.

— На майбутнє порада: не думай, — суворо попередив його Страшило. — Якщо з думанням не склалося, краще будь звичайним опудалом — теж гідне покликання.

— Буду звичайним опудалом, — погодився Джек.

— Здається мені, — вів далі Страшило вже м'якшим тоном, — що пиріг зі смачною начинкою міг вийти кращим, ніж абияка голова.

— Перепрошую, ваша величносте, іншої я собі вибрати не міг, — зітхнув Джек.

— Шкода! Втім, я теж, — доброзичливо посміхнувся Страшило. — А якщо вже ми з тобою товариші по нещастю, то давай дружити!

— Із задоволенням — від щирого серця! — зрадів Джек.

— Як? Ти маєш серце? — здивовано запитав Страшило.

— Ні, — знітився його співрозмовник, — це лише мовиться так, для красного слівця.

— Ти й сам писаний красень, — завірив його Страшило. — Красномовством я на твоєму місці не надто переймався б — адже для цього, як не крути, треба мозок, а його в тебе катма.

— Згоден! — про всяк випадок не сперечався Джек, хоча майже нічого не зрозумів.

Милостиво відпустивши Джелію Джемм і солдата із зеленими бакенбардами, його величність узяв свого нового друга за руку й повів його в двір — метати кільця в ціль.

8. Армія повстанців генерала Джинджер

Тіп дуже поспішав, щоб наздогнати Джека і Коня, тому майже половину шляху до Смарагдового Міста пройшов без зупинок. До цього часу він сильно зголоднів, але, на жаль, усі запаси: і сухарі, й сир — уже закінчилися.

Так він ішов собі й думав, що б це його поїсти, як раптом помітив біля узбіччя дороги дівчину. Вона сиділа на траві, вбрана, як здалося хлопчику, по-царськи розкішно: шовковий жилет смарагдово-зеленого кольору, спідниця з різнокольорових клинців: попереду блакитний, зліва жовтий, позаду червоний, а справа — фіолетовий. Ґудзики на жилеті теж були чотирьох кольорів: верхній — блакитний, потім жовтий, тоді рожевий, а нижній — фіолетовий.

Насилу відірвавши очі від красивої яскравої сукні, Тіп перевів погляд на обличчя її власниці й помітив, що воно дуже вродливе, але надто задерикувате й викличне. Доки хлопчина стояв так, роззявивши рота, дівчина теж звернула на нього увагу. Біля її ніг стояв кошик із їжею, в одній руці вона тримала апетитний бутерброд, а в другій — зварене накруто яйце. Від такої картини Тіп ще більше захотів їсти.

Він збирався було попрохати шматочок, але тут дівчина підвелася і струсила крихти із сукні.

— Ну, — сказала вона, — мені вже час. Можеш понести цей кошичок, а якщо ти голодний — дозволяю тобі поласувати тим, що там лежить.

Тіп підхопив кошика й почимчикував слідом за дивною дівчиною, не набридаючи їй запитаннями, адже його рот був зайнятий їжею. Вона швидко крокувала попереду і виглядала при цьому навдивовижу рішуче й поважно.

Втамувавши голод, хлопчик наздогнав господиню кошика й пішов з нею поруч, намагаючись не відставати, що було не так і просто, бо дівчина мала довгі ноги, на зріст була значно вища, ніж Тіп, і, схоже, неабияк поспішала.

— Дякую за бутерброди, — ввічливо сказав Тіп. — Як тебе звати? Скажи, будь ласка.

— Генерал Джинджер, — була коротка відповідь.