Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Але я не хочу її! - випалив Атрею.

- Тихо, тихо, маленький дурнику, - гаркнув вовкула­ка. - Як тільки надійде твоя черга стрибати в Ніщо, ти теж перетворишся на безвольного, безликого, безіменного і сі­рого прислужника влади. І ще невідомо, як ця влада тебе використає. Можливо, з твоєю допомогою людей змушува­тимуть купувати зовсім непотрібні їм речі, або ненавидіти те, чого вони не знають, або ж вірити в те, що робитиме їх піддатливими, або сумніватися в тому, що могло б їх уряту­вати. За допомогою таких, як ти, маленький фантазійцю, у світі людей обертають великі оборудки, розпалюють війни, засновують царства та імперії...

Ґморк іще якийсь час поспостерігав за хлопцем, дивля­чись на нього крізь напівприкриті повіки, а тоді додав:

- А ще там, у тому другому світі, є ціла купа бідо­лашних телепнів хоч, звісно, самі вони мають себе за вели­ких мудрагелів, а ще вірять, що служать істині, - отож ці телепні пнуться зі шкіри, навіть найменших дітей переко­нуючи в тому, що Фантазії немає. Можливо, якраз ти над­звичайно їм знадобишся.

Атрею стояв похнюплений.

Тепер він знав, чому люди більше не навідуються у світ Фантазії, чому вони вже ніколи не прийдуть сюди, щоби дати Дитинній Царівні нове ім’я. Що більше Фантазію за­полонювало Ніщо, то потужнішим ставав потік брехні у людському світі. Тобто ставала дедалі меншою сама імовір­ність того, що хтось із людських дітей усе ж таки прийде колись у цісарство Фантазії і врятує Дитинну Царівну. Це якесь зачароване коло, з якого нема виходу. Тепер Атрею це знав.

Та насправді тепер про це знав іще хтось. Бастіян Бальтазар Букс несподівано для себе збагнув, що хвора не лише Фантазія, а й світ людей.

Він зрозумів, що одне нерозривно пов’язане з іншим. Щиро кажучи, він уже давно це якось відчував — невисловлено, невира­зно, однак йому не вдавалося як слід пояснити собі, чому так є. А ще він не хотів змиритися з тим, що життя довкола нього таке сіре й одноманітно-буденне, без таємниць, без чудасій, без дива. Хоча всі ті люди, які знай торочили: «Таке життя!» — постійно намага­лися переконати його у тому, що саме таке життя єдино правиль­но і єдино можливе.

Однак тепер Бастіян знав іще одну важливу річ: для того, що­би зцілити обидва світи, треба негайно потрапити у Фантазію.

Люди забули туди дорогу, тому що у їхніх головах запанували брехня і хибні уявлення, що, своєю чергою, були наслідком руй­нування і поступової загибелі Фантазії; тієї брехні та хибних уяв­лень з часом накопичилося так багато, що вони почали засліплю­вати геть усіх.

З жахом і соромом Бастіян подумав про те, що сам також не раз говорив неправду. Про вигадані історії, які він розповідав, фантазуючи, тут не йдеться. Адже брехня — це щось цілком інше. Але ж багато разів він цілком свідомо і навмисне брехав: іноді зі страху, часом — аби домогтися чогось, чого йому неодмінно хоті­лося, а бувало і так, що брехав тільки задля того, аби покорчити з себе велике цабе.

Яких же істот Фантазії він знищив, знівечив у такий спосіб, довірою скількох фантазійців зловжив? Він спробував уявити, якими вони були до того, у своїй істинній подобі, та це йому не вдалося. Може, саме тому, що він брехав?

Хоч там як, в одному Бастіян нітрохи не сумнівався: він теж неабияк причетний до того, що справи Фантазії аж такі кепські.

І тепер мав твердий намір зробити хоч би щось для того, аби це становище виправити. Насправді це він мав борг перед Атрею, готовим на все, щоб тільки привести його у світ Фантазії. Він не міг (та й не хотів!) розчаровувати Атрею. Він просто-таки мусить знайти цей шлях!

Бежеві дзиґарі вибили восьму.

Вовкулака не зводив з Атрею погляду.

- Ну, тепер ти знаєш, як потрапити у світ людей, - сказав він. - Невже тобі й далі цього хочеться, хлопче?

Атрею похитав головою,

- Я не можу стати брехнею, - промимрив він.

- А доведеться, хоч-не-хоч, - відказав Ґморк, мало не сміючись.

- А ти? - спитав Атрею. - Чому ти опинився тут?

- Я мав виконати завдання, - мовив Ґморк радше не­охоче.

-1 ти також?

Атрею подивився на вовкулаку дуже уважно і майже співчутливо.

- Ти його виконав?

- Та ні ж бо, - рикнув Ґморк, - інакше я напевне не ле­жав би підвішений на цьому ланцюгу. Тим більше, що спе­ршу події розвивалися не так уже й погано, - аж доки я не дістався до цього міста. Княгиня Темряви, тутешня воло­дарка, наказала прийняти мене з усіма почестями. Вона запрошувала мене до свого палацу, влаштовувала для мене розкішні частування, розмовляла зі мною - і взагалі, вда­вала, ніби вона цілком на моєму боці. Що ж, мешканці Міс- та-Примари були мені доволі приємні, і я почувався тут, скажу тобі відверто, як удома. До того ж, Княгиня Темряви була по-своєму дуже гарна жінка - принаймні як на мій смак. Вона гладила мене і лагідно теребила мене за вухом, і я їй усе це дозволяв, тому що коли вона це робила, я відчу­вав невимовну насолоду. Ще ніхто і ніколи не гладив мене так ніжно, ніхто не теребив мене за вухами. Словом, я втра­тив голову і вдарився у балачки, а тим часом вона вдавала, ніби захоплюється мною. Нарешті я не витримав і розповів їй про своє завдання. Ну, і, мабуть, вона мене таки приспа­ла, тому що зазвичай у мене неглибокий сон. Прокинув­шись, я побачив, що лежу, прикутий ланцюгом.

Княгиня Темряви стояла переді мною. І ось що вона мені сказала:

- Ти забув, Ґморку, що і я - одна з істот Фантазії. Отже, якщо ти борешся з Фантазією, ти борешся зі мною. Тобто ти мій ворог. І як ворога я тебе перехитрила. Звільнити тебе від цих пут можу тільки я. Одначе я зі своїми слугами і служницями вирушаю в Ніщо. І ніколи не повернуся.

Мовивши це, вона обернулася і пішла. Але не всі вчи­нили так, як вона. Лише коли Ніщо вже справді підступило під стіни міста, дедалі більше мешканців стали відчувати на собі його притягальну силу і не змогли йому опиратися. А сьогодні, якщо не помиляюся, піддалися останні. Так, я попався у пастку, хлопче, я надто довго слухав цю жінку. Але й ти, хлопче, опинився у пастці, бо надто довго