Читати книгу - "Пекельний звіздар"

«Ага, — думає собі Йвась, — їм треба всіх переловити! От дзуськи ж вам»!

— Та під валом він пропав! — каже хтось нагорі. — Ану гляньте!

Бачить Івась, що непереливки, та й заліз у самий куток. Аж глип: нора чорніє — лис, певне, вирив чи борсук.

— Яма тут! — кричать зверху. — Ану дайте хто-небудь тичку!

Нічого не вдієш: ліг малий козак та й поплазував у нору, як той вуж. Викопана була вона в глині, твердій, мов кремінь, то Йвась геть боки обдер, поки заліз досередини. А в яму вже тичкою штурхають.

«Треба далі повзти, — думає собі малий козак. — Всередині нора більша, то сховаюся».

От плазує він, а вже й темно зробилося, бо геть світло собою затулив. Репетують нагорі, та голоси вже ледве чутно — либонь, далеко заповз. От і поширшала нора, а далі повіяло духом звірячого кубла.

«Ану ж бо тут вовк живе»! — подумав Івась.

Та й намацав запоясника. Як захоче його вовк із'їсти, то дасть він йому чосу!

Та, певне, кубло вже було покинуте, бо ні шереху не почув Івась у норі. Й нагорі перестали галасувати.

«Посиджу тут часину та й назад, — подумав малий козак. — А то ще засядуть та зловлять мене».

Кругла була нора, то він вирішив далі пролізти та знайти рівне місце. Посунувся трохи — та й загримів сторч головою вниз, аж каганці в очах посвітили.

— Ох дідько б тебе ж ухопив! — каже Івась, насилу зводячись на ноги. — Що ж се за лихо таке, га! Куди ж се нечиста сила мене занесла! От правду кажуть: од дурної голови та й ногам горе!

Темно кругом було, хоч в писок дай. Випростався Івась на всенький зріст — і не дістав стелі головою.

— Гарно, гарно… — каже сам собі. — Що ж воно за яма така, га?

Було у нього в кишені кресало і губка, виварена в селітрі. Дістав малий козак те причандалля, черконув раз, удруге — та й підпалив губку. Роздмухав її та й підняв над головою.

Була то здорова печера, видовбана у глині, з круглим склепінням і якимись кубахами по боках. Посередині чорніло згарище, наче багаття хто палив, а далі все тонуло у пітьмі.

— Може, тут золото заховали? — каже собі Йвась. — Га?

Та й рушив уперед. Як дійшов до кінця печери, то зазяяв перед ним темний лаз. Віяло звідтіля холодом, а як посвітив Івась, то побачив, що провадить той хідник углибину.

— І що б то воно могло бути? — питається сам себе.

Хотів було спуститися туди, та похопився, що вже багацько часу згаяв.

— Добре, — каже собі під носа, — вилізу нагору, а тоді гукну Ладька з Найдою! Як тут гроші лежать, то на трьох поділимо. А чом би й ні!

Посвітив та й бачить, що до нори й геть невисоко. І стіна там обвалилася, то можна по ній вилізти.

— От найдемо тут золото, самоцвіти та клейноди ріжні, — каже Івась, залазячи у нору. — Купимо коні, ридвани, дороге оружжя справимо… та й будемо перві козаки на всю Україну!

І закашлявся.

— Чи се губка так чадить? — каже сам до себе. — Так погасив же я її!

Принюхався, коли ж із нори потягло живим чадом. Вліз уже Івась туди вперед головою, та як дихнув того чаду, то мало не задушився.

— Подуріли вони чи що! — каже собі. — Певне, викурити мене хочуть, як лиса…

Та й притьма подався назад.

— Здуріти можна! Як се Барило дав їм такого накоїти? Се ж бузувірство якесь!

А дим валить з нори і валить — вже геть усю печеру заповнив. Кашляючи та задихаючись, відступив Івась у кінець печери і почав спускатися тим лазом, що передніше побачив. Певне, тягло десь у підземелля, бо диму повнісінько було й там. Перелякався Івась та й ну ж бо втікати. Лаз петляв з боку на бік, заходив у глухий кут, розгалужувався, і малий козак разом з ним завертав. Вже й диму не стало чути, а він знай біжить, не розбираючи дороги.

Врешті спіткнувся та й заорав носом у землю.

— Господе, твоя воля! — каже. — Хто ж се на мене так завзявся!..

І заплакав, бо хоч і козак був, але ж малий ще. Стояла кругом глуха могильна пітьма. Ні вітерець у ній не повіє, ні пташина яка не озветься — лише чутно було його хлипання. Аж за хвилю чи й дві припинилися сльози. Що ж його плакати, думає Івась, — ділу все одно не зарадиш!

Подумав трохи та дістав губку і роздмухав її. Як загорівся огонь, то побачив