Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

   Лізі після такої кількості морозива треба було зігрітись, тому ми замовили ще кави. Зробивши ковток запашної гарячої рідини, я поставила чашку на стіл. Доки моя подруга не замовкала і теревенила про журнали мод, шоппінг і про те, які сукні модні у цьому сезоні, я намагалась вловити суть тексту. Її скоромовка може звести з глузду. Крутячи чашку у руках, я дивилась у безодню чорної кави, але вже через мить ні її, ні чогось іншого я не бачила. Усе зникло, бо чиїсь руки затуляли мої повіки.
   Вгадувати довго не довелось. Знайомий аромат парфумів, ніжний дотик рідних рук і ледве чутний, тихий смішок.
   — Привіт Марку. — Від захвату я засяяла, як зірка на небі.
   — Ось так, одразу і вгадала?! — забираючи руки, спитав він.
   Перевівши свій погляд на Марка, я спитала:
   — А ти хотів, щоб я перераховувала імена хлопців?
   Він заперечливо похитав головою.
   — Звичайно що ні!
   — От і добре, — посміхнулась я, — бо я недостатньо багато знаю хлопців.
   — Привіт дівчата. — Глянувши на Лізу, привітався він, а потім перевів свій погляд на мене. Ніжно цмокнувши мене у губи, Марк сів біля мене і спитав: — Я вам не заважатиму?
   Ліза вишкірилась мені, радіючи моєму поцілунку з Марком.
   — Ні ти що?! — я тим паче збиралась підійти до Маріо. — А то він зовсім про мене забув.
   Я посміхнулась їй. Мені стало смішно, знаючи, що це вона нещодавно прогнала свого коханого, а тепер сама його звинувачує, що він мало часу їй приділяє. Хоча зараз, я так гадаю, вона це сказала навмисне, щоб ми з Марком зостались на одинці. Я за це їй була безмежно вдячна.
   Ліза встала зі столу, розправила кофтинку і збиралась іти, але до неї звернувся мій милий.
   — Ти без гіпсу? Вітаю! Коли зняли?
   — Так, дякую. — На Лізиному обличчі заграла щира посмішка. — Сьогодні зняли. Ми з Софією, нещодавно прийшли з лікарні. — Помазавши па-па, вже здоровою рукою, вона мовила: — Гарно вам провести час. І не марнуйте час на балачки, — підморгнула вона нам.
   — Лізо, — запротестувала я.
   — Все біжу, біжу. Бувайте.
   — Бувай Лізо. — Сказав Марк.
   Ліза швидкими кроками попрямувала туди, де стояв її коханий.
   — Тепер мої вуха хоч трохи відпочинуть, — зітхнула я. — Увесь цей час доки ми були у кафе Ліза те і діло, що теревенила.
   Марк посміхнувся і у його очах заблищали вогники.
   — А що вона мала на увазі, коли казала «не марнуйте часу»?
   — Ти що Лізи не знаєш, чи що?! Бовкає як завжди щось таке, що розуміє лише вона. — Дякуючи Лізі, мені тепер виплутуйся.
   Марк здивовано поглянув на мене, не зрозумівши, що я щойно бубоніла.
   — Так, я згоден що, Лізу важко буває зрозуміти.
   — А що ти тут робиш? — запитала я.
   — Ти не рада мене бачити? — насупив він брови.
   — Звичайно, що рада. Просто ти казав, що будеш з татом цілий день. А тепер ти тут! Як ти знав, що я у кав'ярні?
   — Я ходив до тебе додому, і твоя мама сказала де тебе шукати.
   — Я дуже рада, що ти прийшов, — притиснувшись до нього сказала я.
   Марк ніжно обійняв мене однією рукою за плече, огорнувши своїм теплом. Коли він так робить земля із під ніг іде. Я така щаслива. Що може бути кращим за те, щоб бути коханою і кохати. Це дивовижні відчуття.
   — Софіє, мені треба дещо тобі сказати, — серйозно почав він.
   — Щось сталось? — я схвильовано глянула на нього.
   Марк поспішив мене заспокоїти:
   — Не хвилюйся, все гаразд. — Він важко ковтнув і продовжив: — Розумієш у мого батька є робота у іншій країні і нам треба зі всією родиною поїхати з ним.
   — Коли?
   — Через декілька днів.
   — І давно ти взнав?
   — Учора ввечері.
   — Звичайно я не проти, але мені трохи сумно, що ми не будемо бачитись деякий час. І на довго ви їдете? Чого ти не можеш лишитись у дома? — з моїх вуст посипався шквал запитань, але я не могла втриматись з допитом.
   — Я не можу залишитись, ця поїздка не на декілька днів. Я їду на шість місяців можливо і більше. — Він прочистив горло, нібито йому щось заважало говорити. І я добре знала, що саме. Я почула у його голосі придушені емоції, які за звичай хлопці не показують. Проте я явно чула гіркоту із-за розлуки у його словах, яка не давала йому нормально говорити.
   — Шість місяців?! — перепитала я, надіючись на те, що це я не дочуваю.
   — Так. — Скривився він.
   — Як же так? Як я буду без тебе стільки часу? — я розгублено дивилась на нього, доки мої очі не затуманились і з них не полились сльози.
   — Ну не треба Софіє, — він ще сильніше обійняв мене. — Мені теж тяжко. Я не знаю, що робити. Мене не буде довгий час, — запинаючись, мовив він. — Я не можу тебе просити…
   Не даючи йому змоги договорити, я сказала:
   — Я буду тебе чекати скільки треба. Якщо треба буде чекати ще довше, я це зумію. Я тебе кохаю і це кохання дасть мені сили витерпіти розлуку з тобою. — Доки я говорила, сльози обпікали моє обличчя.
   — Софіє, як же сильно я тебе кохаю, — видихнув він, і що є сили притиснув мене до свого серця. — Я теж зумію перенести цю розлуку заради нашого кохання. Я обіцяю. — Марк ніжно поцілував мене у скроню і мовив: — Я кожного дня буду телефонувати тобі.
   — Тільки посмій пропустити хоч один день! — попереджаючи його, насупилась я і витерла очі.
   — Я не пропущу ні єдиного дня, — заспокоював він мене.
   — Обіцяєш? — хмикаючи носом, запитала я.
   — Обіцяю. — Запевнив мене коханий.
   Я важко зітхнула. Трохи заспокоївшись, я стримувалась від нової хвилі суму, але вона мене наздогнала. Мене усю затрусило від того, що я намагалась придушити свій плач. Плечі здригалися. Я тихо хнюпала доки не втрималась і не розревілась, ховаючись об шию Марка. Я плакала у його руках, а він все дужче притискав мене до себе і заспокоював. Мені було зовсім байдуже до того, що ми у людному місці. Я так багато хотіла сказати, але гіркі сльози заважали знову і знову, наступаючи на мене. Важко ковтнувши, я мовила:
   — Я буду думати про тебе кожну хвилину, доки тебе не буде поруч зі мною. — Витираючи крадькома рукою очі та ніс, я схлипувала.
   — Знаю. Бо я буду робити теж саме. — Мовляв він ніжно, цілуючи мою скроню.
   — Надіюсь ми будемо бачитись до твого від’їзду? — з надією у очах я подивилась прямісінько на його чудове обличчя.
   — Звичайно. Кожного дня. Я буду приходити о першій годині, і ми будемо десь гуляти. Добре?
   — Так. Звичайно що так. — Посміхнулась я, осушуючи цим свої сльози.
   Марк ніжив мене у своїх обіймах і шепотів на вухо, що кохає мене. Я неначе губка, яка вбирала все, що стосується мого коханого. Мені хотілось запам’ятати усе – що він каже, як дивиться на мене, як обіймає мене, його ніжні цілунки, його запах. Мені потрібно буде усе це пронести через шість місяців, тому щось проґавити мені зовсім не хотілось. Цілих пів року без Марка, як же мені бути?! Але все буде гаразд, він завжди у моєму серці та думках. Я витримаю.
   Я крадькома глянула на Лізу, яка стояла неподалік. Бідна моя подружка. У неї був такий розгублений і стривожений вигляд. Вона не розуміла, що у нас з Марком коїться і чого я заплакана. Ліза запитуючи поглянула, і зробила крок на зустріч нашого столика, але я вчасно зупинила її махнувши головою у знак того, що все гаразд. Я рада, що моя ліпша подруга розуміла мене без слів, тому вона залишилась стояти біля Маріо і надалі. Мені дуже пощастило, що Ліза одразу не розбіглась на Марка з криками та кулаками. Вона вміє не розібравшись, наробити галасу. Але зараз напевно на моєму обличчі читалось «не турбувати», тому подружка просто стояла і споглядала далі на нас з моїм коханим. Я знаю, як її тривожили мої сльози і у неї вже напевне цілий шквал запитань по цьому питанню, але їй доведеться зачекати з розпитуваннями.
   У мене все буде добре запевнювала я себе і надалі, доки Марк мене пригортав. Але на серці було так важко, наче на моїх грудях величезна цеглина, яку ніхто не може забрати бо вона дуже важка. Не схотівши засмучувати Марка, якій і без того був сам не свій, я трохи пожвавішала, розповідаючи історії нашого дитинства з Лізою.

   Сидячи на лавці у парку, де проходило наше перше побачення, я і Марк не відпускали один одного з обіймів. Це був останній день перед його від’їздом у Польщу. Мене трохи заспокоїло те, що це не дуже далеко від України. Я кожнісінького дня заспокоювала себе цим фактом. Дивлячись на мапу, я могла перетнути кордон за секунду, за допомогою пальця. Що нам з Марком пів року?! Ми кохаємо одне одного, тому ми здолаємо це випробування, навіть якщо це нестримно боляче. Ми ще не розлучились, а я вже не можу дихати. Але коханню не встане на заваді не відстань ні час.
   Останні два дні ми проводили час разом, майже не розлучаючись. Хіба що тільки збігати додому і швиденько попоїсти. Я завжди звала Марка до себе на обід, чи на вечерю, але він настільки соромився, що я більше не наполягала. Тому найдовший час на який ми розлучались було не більше пів години. А у ввечері коли ми опинялись кожен  у своєму будинку, Марк одразу набирав мене по телефону і ми довго-довго говорили. Кого я обманюю, ми мовчали довго-довго, але це моє найулюбленіше заняття. Слухати як Марк дихає, ніжне кохаю, а якщо ми говорили до самої ночі, то я чула його милі позіхання. Ці пару днів так швидко промайнули. І цей ранок, нібито пробіг повз нас, як швидка лань. А через якусь годину, нас узагалі будуть розділяти міста та інша країна, та й ще не менше чим на шість місяців.
   Я дуже раділа тому, що ми стільки провели часу разом за ці чудові дні.  Насолодившись нашим коханням, нам треба було його пронести крізь час. І це нам вдасться. Я впевнена у своєму серці і Марковому також.
   На сьогоднішній день у мене великі плани. Перед тим як Марк поїде до іншої країни, ми все ж таки маємо поцілуватись, як дорослі люди. Надіюсь у нього такі ж плани.
   Марк глянув на мене і хитро усміхаючись сказав:
   — Доки мене не буде дивись не знайди мені заміну!
   — Дуже смішно, — насупившись, я подивилась на нього. — Це ти дивись не знайди якусь кралю. Бо як що я взнаю, що на моє місце хтось інший претендує, то я можу й у Польщу заїхати. І навести там лад. — Задерши носика, я додала своїм словам, ще більше вигаданої погрози.
   — Куди я від тебе зможу подітись, — засміявся він.
   Цей дзвінкий, щасливий сміх Марка, окутував мене наче невагома солодка вата. Я так люблю коли він щиро радіє, і на його прекрасному обличчі з'являються мої улюблені ямочки. Я дивилась на нього вивчаючи його обличчя, його сміх і те як він дивиться на мене. Мене охопила така велика любов, що здавалось її вистачить огорнути землю десятки разів. Від почуттів які мене зараз накрили, я відчула як клубок підскочив до горла, а сльози знайшли місце у очах. Я тільки зараз дійсно усвідомила, який довгий і повільний час буде нас розділяти з Марком. Моє серце нібито зажали в лещата і стискали все сильніше та сильніше.
   Мої щоки запекли вогнем. Гарячі сльози повільно текли по обличчю. Я не могла узяти емоції під контроль вони виявилися занадто сильними, і я просто їм віддалась. Мене охопила хвиля тремтіння і я що є сили притиснулась до мого коханого але не переставала дивитись на моє любе обличчя.
   — Софіє не треба плакати, — ніжно сказав він. — Я давно не плакав, останній раз це було у років десять. Бо брат наступив на мої кросівки, забруднивши їх болотом. — Марк намагався мене підбадьорити жартом, і я постаралась видавити посмішку. — Але своїми сльозами ти зараз нагадаєш, мені як це робити. — Втягуючи носом, сказав він.
   Я побачила, як очі Марка заблищали від сліз, які він ретельно намагався приховати. Але він і сам вже добряче розумів, що і хриплий голос і блиск в очах його добряче видають. Він міцно обійняв мене, і так ми провели останню подаровану часом годину.
   Стоячи вже біля мого будинку, я готувалась до свого довгоочікуваного поцілунку. Але це деякий час зачекає, так як уся моя родина вийшла попрощатись з Марком. Побажавши йому і його родині щасливої дороги, і натякнувши на те, щоб не забував мені дзвонити, моя метушлива родина зникла у будинку. І ось ми знову на одинці. Серце, як завжди вилітає із грудей, як пташка з клітки, яку відчинили навстіж. У роті пересохло, а руки навпаки стали вологими і затремтіли, але я готова і в повному очікувані на дорослий поцілунок.
   — Ну що Софіє, я маю вже іти додому, бо батьки чекають. Через дві години ми маємо бути у дорозі. — Обнявши мене, він дивився прямісінько мені у вічі, які знову були на мокрому місці від скорої розлуки.
   — Так я знаю. Але не можу тебе відпустити. — Усміхнувшись, я подалась до нього ще ближче. — Я буду думати про тебе щодня, — встаючи навшпиньки, я наблизилась до його обличчя, у пошуках чогось досі для мене невідомого. Я задивилась на його солодкі вуста, і вся затріпотіла від одної думки до них доторкнутись своїми губами.
   — Я теж Софіє. — Він нахилився до мене і наші вуста зустрілися, як тоді коли я набралась сміливості і перша його поцілувала. Але цей дотик губ, знов таки не переріс у пристрасний, палкий поцілунок. Марк обійняв мене ще міцніше після того, як закінчив наш поцілунок. Відступивши трохи, але продовжуючи мене тримати біля себе і люблячи дивлячись, мовив: — Я кохаю тебе Софіє.
   Я стримувалась, щоб не дати волю сльозам які підступили з новою силою. Я запевнювала себе, що зараз не варто давати місце суму і псувати наші останні хвилини разом. Тому зібравшись з думками і впоравшись з емоціями, я заговорила:
   — І я кохаю тебе Марк. Я дуже сильно тебе кохаю. Обіцяй, що будеш берегти себе.
   — Обіцяю. І ти бережи себе і не плач. Зрозуміла?
   — Я постараюсь. — Важко зітхнула я.
   Ми знову міцно притиснулись, сплітаючись у обіймах закоханих. Ще раз хутко поцілувавши, Марк відпустив мене від себе. Відійшовши один від одного, ми поглянули на наші сплетені руки і не витримавши розлуки, знову міцно-міцно обнялись. Поцілувавши мене у губи, немов до них доторкнувся метелик, мій коханий швидко спустився з ганку і попрямував від мого дому за ріг. Але все ж таки зупинився біля самого повороту і ще раз глянув на мене. Наші очі зустрілись, і декілька секунд ми тримались за останню можливість дивитись один на одного. Потім Марк зник за рогом.
   Від бурі емоцій, я не знала що зі мною діється. Я так хотіла плакати та кричати, але все це застрягло у горлі і все стискалось десь глибоко у середині. Але вдихнувши повні легені повітря і швидко видихнувши, я нібито вистрілила як пробка у пляшці зі шампанським. Сльози бризнули і я невгамовно почала хватати повітря, наповнюючи їм легені. Мене наче вдарили під дихало. Як же боляче. Як сумно. Ця розлука вже не стерпна.
   Я вбігла в дім з пилиною у очах, не бачачи перед собою нічого. Стряхнувши рукавом сльози, щоб хоча б щось розгледіти, я почала схлипувати немов маленьке щеня. Мені потрібна матуся. Мені треба її турботливі руки і слова.
   — Мамусю! Мамусю!
   — Я тут мила, — вбігаючи у коридор і щосили обнімаючи мене, мовила мама. Нашіптуючи ласкаві і заспокоюючи слова. — Усе буде гаразд. Він же буде дзвонити тобі щодня і ти незчуєшся, як час мине, і ви знову будете разом. — З цими словами, підтримуючи мене за спину матуся повела мене до моєї кімнати.
   — Я вже за ним сумую, — хриплим від сліз голосом, сказала я.
   — Я знаю мила. Але треба узяти себе в руки. Як ти гадаєш йому буде приємно знати що ти плачеш? — мама глянула, запитуючим поглядом.
   — Ти права, але зараз я не можу втриматись, щоб не плакати.
   — Тоді краще виплакатися на півроку вперед і більше не плакати. Тобі треба поплакати і зняти стрес. — Сідаючи зі мною на ліжко, і проводячи рукою по моїх косах, мама приголубила мене. Притискаючи до себе, вона поклала мою голову на своє тендітне плече.
   Шлюзи відкрились. Я істерично заплакала в маминих теплих руках.
   — Усе буде гаразд. Ось побачиш. — Цмокнувши у скроню, сказала підбадьорливо мама.
   — Знаю. Я витримаю. І ми знову будемо разом.