Читати книгу - "Повернення короля"

Тієї миті щось спалахнуло, і ніби з-під землі, на якій стояло Місто, вистрибнула блискавка. Сяйво тривало тільки одну вогнисту секунду, здаля освітивши чорно-білим спалахом найвищу міську вежу, схожу на блискучу голку, а потім, коли темрява знову зімкнулася, полями прокотився страхітливий гуркіт.

Коли здійнявся той гамір, постать короля раптом випросталася. Він знову був високий та гордий і, піднявшись у стременах, гучно закричав таким дзвінким голосом, якого ніхто й ніколи ще не чув од смертного мужа:

Вперед, вперед, Вершники Теодена!

На лютий чин: смерть і пожежі!

Списам свистіти, щитам тріщати

в день мечний, червоний, ще до схід сонця!

Скачіть! Скачіть! На поміч Ґондору!

Потому Теоден вихопив чималий ріг із рук Ґутлафа, свого прапороносця, і так засурмив у нього, що ріг аж розколовся навпіл. По хвилі всі військові ріжки рогіримів злились у єдину мелодію, і їхні голоси нагадували у той час ревіння буревію на рівнинах чи грім у горах.

Скачіть! Скачіть! На поміч Ґондору!

Несподівано король гукнув до Снігогрива, і кінь рвонув уперед. За Теоденом тріпотів на вітрі його стяг – білий кінь на зеленому тлі, – та король випередив навіть вітер. А за Теоденом мчали лицарі з Королівського Дому, та король незмінно був попереду. Еомер летів учвал, і білий кінський хвіст на його шоломі розвівався від швидкого лету, і передні лави першого еореду шуміли, наче хвиля прибою, що налітає на берег, але Теодена неможливо було наздогнати. Він мов ошалів: бойова лють його праотців запалила його новим вогнем. Снігогрив ніс уже на собі стародавнього бога, а не людину – ніс самого Ороме Великого у битву за валарів, коли світ іще був молодий. Теоден виставив перед собою золотого щита, і той – о диво! – сяяв, наче подоба Сонця, і трава зелено горіла під білими ногами королівського скакуна. Настав-бо ранок. Ранок. І вітер линув од моря, і темрява відступала, і війська Мордору волали, бо їх охопив жах, і тікали, і гинули, і копита гніву втоптували їх у землю. І тоді ціле роганське військо в один голос затягнуло пісню, і співало її, вбиваючи ворогів, адже рогіримів поглинув запал битви, а відлуння їхнього співу – прекрасного та жахливого водночас – було чути аж у Місті.

* * *

РОЗДІЛ 6

БИТВА НА ПЕЛЕННОРСЬКИХ ПОЛЯХ

Але не орківський ватажок і не якийсь там розбійник керували нападом на Ґондор. Темрява почала відступати надто швидко, раніше, ніж те призначив їй Господар: фортуна зрадила його в той час, і світ повернувся проти нього. Перемога вислизала з його пальців саме тоді, коли він простягнув руку, щоби її схопити. Та рука в нього була довга. Він досі стояв на чолі великої військової потуги. Король Примар Персня, Володар Назґулів – він мав іще багато зброї. Він лиш відступив од Брами і зникнув.

* * *

А Теоден, Король Марки, вже дістався до дороги, що вела від Брами до Ріки, і повернув у напрямку Міста, до якого було вже тільки близько версти. Король трохи сповільнив коня, шукаючи нових ворогів, і його оточили роганські лицарі, серед котрих був і Дернгельм. Попереду, біля мурів, Ельфгельмові люди вже порядкували коло механізмів: рубали, вбивали, заганяли ворогів у ями з вогнем. Майже ціла північна частина Пеленнору підкорилася роганцям, – табори повсюдно горіли, орки втікали до Ріки, наче зграї тварин од мисливців, а рогірими їхали туди, куди хотіли. Та вони ще ні не розбили обложників, ані не відвоювали Браму. Перед нею ще стояла безліч ворогів, а ген далі на рівнині шикувались інші війська, які потрібно було здолати. На півдні по той бік дороги розташувались основні сили гарадримів: там, біля штандарту вождя, зібралися їхні вершники. І вождь роззирнувся довкруж, і в дедалі яснішому світлі побачив королівський стяг, а також те, що король Рогану був далеко від осердя битви та що біля нього було мало воїнів. Чільника гарадримів переповнила чорна лють, і він наказав розгорнути свій штандарт – чорну змію на малиновому тлі, – й із чисельним загоном своїх людей помчав до білого коня на зеленому полі: і ятагани південців, наближаючись, мерехтіли, мов зорі.

У цю мить Теоден помітив південного вождя, і не забажав чекати, доки той нападе, – натомість, гукнувши до Снігогрива, стрімголов помчав йому навперейми. І вони зударилися, мовби дві блискавиці. Проте біла лють північан запалала палким вогнем, а їхні лицарі спритно орудували довгими та гострими списами, їх було менше, та вони розбили лави південців так, як вогненний залп прокладає собі дорогу між дерев у лісі. Теоден, Тенґелів син, розітнув тлум ворогів, і спис його аж здригнувся, коли він збив їхнього вождя. І, вихопивши меча, Теоден метнувся до штандарту, і розсік держак разом із прапороносцем, і чорна змія впала додолу. Тоді всі, хто вцілів із ворожої кавалерії, розвернулися й утекли світ за очі.

* * *

Однак – о жах! – щойно король зібрався святкувати перемогу, його золотий щит потьмянів. Новий ранок було стерто з неба. Усюди знову запанувала темрява. Коні здибились і розпачливо заіржали. Люди попадали із сідел і плазували по землі.

– До мене! До мене! – кричав Теоден. – Підводьтесь, еорлінґи! Не бійтеся темряви!

Та Снігогрив, знавіснівши від страху, став дибки, б’ючи передніми копитами повітря, а потім, пронизливо заіржавши, завалився на бік – його прошила чорна стріла. Й король опинився під ним.

У ту мить розлога, наче хмара, тінь опустилася на землю. І – о моторошна дивовижа! – то була подібна на птаха крилата потвора, проте неймовірно великого і голого птаха: ні пуху, ні пір’я не було на ній, а широкі крила мали шкіряні перетинки, такі самі були й між кігтистими пальцями, а ще від неї несамовито тхнуло. То могла бути якась істота з прадавнього світу, чий рід, загубившись десь у забутих горах попід холодним Місяцем, пережив свій час, і огидне вершинне гніздо породило цього останнього виплодка, від природи схильного до зла. А Темний Володар підібрав його і годував отруйним м’ясом, аж доки потвора виросла більшою за всіх летючих істот,