Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Ноги торкнулися піску й підломилися. Ще ніколи в житті я не переживала такого жаху. Так, я погодилася довіряти Вестрі, але серце вимагало справедливості. Стоячи навколішки, я знову і знову проганяла перед очима ту сцену й шукала в ній бодай якусь зачіпку. Чогось бракувало — тоді я згадала про ніж.

Ленс пожбурив його в гущавину і втік. Так, пам’ятаю, як сталь зблиснула в місячному світлі. Серце затріпотіло. Якщо я знайду ніж, то матиму надійний доказ, що він убивця.

Я забігла до бунгало, узяла ліхтарик і тихо рушила в джунглі. Десь далеко вили й фуркали звірі. Кущі шелестіли від вітру. Те, що раніше здавалося мені місцем гармонії і вмиротворення, тепер обернулося на прихисток зла. Хотілося іти назад, але я опанувала себе. Атея. Думай про Атею. Кивнувши сама собі, я ступила крок. Тоді ще один. Але гілки під ногами наче навмисно хрускали все голосніше.

Я посвітила ліхтариком на стежку. Це десь близько. Ще кілька кроків. Повз мене шуснула змія. Занадто близько — я зойкнула й відскочила назад. Але зрештою рушила далі. Іди, Енн, не зупиняйся. Я озирнулась і глянула на пляж, розмірковуючи, як далеко міг залетіти ніж. Зліва височіла міцна пальма, пошуки тривали під нею. Він точно десь поряд.

Минуло ще трохи часу, і мені стало здаватися, що джунглі без сліду ковтнули ніж, воліючи підсобити жахливому злочину. Зневірена, я сперлась об стовбур пальми, і ліхтарик вислизнув з пальців. Коли він упав на землю, щось клацнуло.

Я стала навколішки й одразу помітила знайомий металевий блиск. Тремтливими руками підняла із землі скривавлений ніж. Присвітивши ліхтариком, я прочитала напис на руків’ї кольору хакі: «Підрозділ 432; номер 098».

—Енн! Енн, де ти? — крізь гущавину пробився до мене голос Вестрі.

Скільки часу я тут блукаю? Що він скаже, почувши про ніж, після того як я пообіцяла довіритися йому?

—Енн? — голос наближався. Я квапливо відірвала від подолу сукні смугу блакитної тканини. Похапцем обмотала ніж, голіруч вирила в землі схованку й поклала його туди. Відтак нагорнула зверху ґрунту й присипала листям. Вестрі нагодився, коли я зіп’ялася на рівні ноги.

—Знайшлася. Що ти тут забула? Я хвилювався.

— Просто думаю, — відповіла я, крадькома витерши брудні долоні об сукню.

—Ходімо. Знаю, це важка ніч, але нам треба... — він зупинився, щоб знайти правильні слова, — довести справу до кінця.

Я кивнула, і ми побрели назад до саморобної могили. Там я залишилася чекати, доки Вестрі принесе Атею.

Коли він з’явився, тримаючи її на руках, з моїх очей полилися сльози.

Вестрі поклав її тіло в яму, і ми мовчки дивилися на неї. Так минуло кілька хвилин, і він уже потягнувся по лопату, але я схопила його за руку:

—Ще ні. — Я зірвала з плюмерії три квітки й уклякла біля могили. — Вона заслуговує на квіти, — мовила я, не зводячи очей з обличчя мертвої Атеї.

Прикрасивши тіло квітами, я відвела погляд. Вестрі узявся засипати могилу. Я не могла дивитися на це, проте стояла поруч, аж доки він не закінчив. Тоді ми мовчки вирушили на базу. Мабуть, світ уже ніколи не буде таким, як раніше.

До кімнати я крадькома увійшла десь близько третьої ночі. Кітті не поворухнулась, от і добре. Я мала ще той вигляд у брудній закривавленій сукні. Швиденько знявши одяг, запхала його в кошик для прання, надягла нічну сорочку й лягла в ліжко. Та сон не йшов. Я розуміла, що ми не вчинили нічого лихого, але не могла прогнати страх, що це ми в усьому винні.

* * *

Зранку я прокинулася від того, що хтось грюкав у двері. Я сіла та ще хвилину намагалася збагнути, що відбувається. Ліжко Кітті було порожнє й акуратно застелене. Яскраве світло било в очі, я затулила обличчя руками. Котра година?

Стукіт не припинявся.

—Так-так, секундочку, — пробурмотіла я і, ледве переставляючи ноги, поволоклася до дверей. У коридорі стояла Стелла, напустивши на лице невдоволення.

—Енн, тільки поглянь на себе. Пів на дванадцяту, а ти ще спиш. Медсестра Гільдебренд просто скаженіє. Твоя зміна почалась о восьмій ранку.

Я глипнула на маленький будильник біля ліжка.

—О боже, як я могла проспати?

—Мабуть, видалася ще та нічка, — гмикнула Стелла, оглядаючи мене з голови до ніг. Її очі прикипіли до моїх рук. — Ти що, у болоті порпалася?

Я зиркнула на нігті, за які набився бруд, і засоромлено сховала руки за спину. І тоді на мене нахлинули спогади минулої ночі.

Убивство. Ніж. Могила. Пересторога Вестрі. Сподіваюся, Стелла не помітила, що в мене шкіра сиротами взялася.

— Будь ласка, скажи медсестрі Гільдебренд, що я вже вдягаюсь і біжу.

—Не забуть помитися, — засміялася Стелла й пішла.

— Стелло! — раптом гукнула я вслід.

—Що? — вона обернулася і підійшла до мене.

—А чому Кітті не прийшла мене розбудити?

—Я теж себе запитувала про це, — відповіла Стелла, і вперше за тривалий час я не почула в її голосі сарказму. — Щось тут не так. Здається, що вона...

—Здається, що вона мені більше не подруга? — випередила я. Слова шматували моє втомлене серце, ніби гранати.

Стелла стиснула мій лікоть.

—Не хвилюйся, люба. Я впевнена, що це якась примха, яка скоро мине.

Сподіваюся, вона мала рацію.

* * *

Відколи Кітті народила, між нею і медсестрою Гільдебренд зав’язалася підозріла дружба. Кітті допізна засиджувалася в санчастині, допомагаючи начальниці з особливими завданнями, і була перша в списку, коли йшлося про наднормові й тяжких пацієнтів.

Було приємно бачити, як подруга розвивається в професії. Зрештою вона завжди хотіла бути причетною до чогось важливого. Проте, заглиблюючись у працю, Кітті все більше віддалялася від мене.

Удома в Сіетлі ця відстань відчувалася б сильніше, але ми були на війні. Тут бої, новини й страждання глушили біль особистих проблем.

—На пристані Ліз почула від капрала, що ситуація в Тихому океані знову загострюється, — мовила я до Кітті за вечерею. Тепер ми рідко говорили про щось, окрім війни.

— Ого, — відповіла вона, не відриваючи очей від книжки.

— Мабуть, у нас попереду кілька важких змін. — Цей сухий діалог був нестерпний.

—Цілком можливо, — позіхнула Кітті. — Гаразд, я вже біжу. Сестра Гільдебренд доручила