Читати книгу - "Сповідь з того світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зайшла до хати, зачинила за собою двері, роззулася і звичним рухом кинула ключі на тумбочку.
– Чому ніхто не йде зустрічати маму? – гукнула я з коридору в надії, що зараз вибіжить Івасик і кинеться мені на руки. Та його не було, і в хаті панувала підозріла тиша.
Мій чоловік Іван сидів за своїм комп’ютером у кімнаті, працював. Я дуже любила спостерігати за ним у такі моменти: був зосереджений на своїй роботі так, що не зауважував більше нічого навкруги себе. У моїй уяві відразу чогось повставав Франків Каменяр, який лупає гранітну скалу, чи великий Прометей, що несе людям вогонь. Мабуть, вони так само любили свою роботу…
Ах лента за лентою набої подавай,
Вкраїнський повстанче в бою не відступай!
Не знаю як Каменяр з Прометеєм, але Іван завше собі підспівував, або підсвистував, коли щось робив. Таку вже мав звичку.
Мій чоловік чогось уподобав собі саме мене, хоча дуже багато дівчат задивлялися колись на нього і кидали у його бік недвозначні погляди. Жив він у Заставському передмісті, його батьківська хата стояла за кільканадцять метрів від нашої. Тут, на Заставському, пройшло його дитинство і молоді роки, як він сам любить хвалитися: «тусувався я з Вокзалом». Я ж зі своїми батьками мешкала у центрі Городка, недалечко від церкви Благовіщення. Ще моя мама розказувала, що із Центром Вокзал ворогував постійно, тобто завше так було: вокзальні, підгаєцькі і Фоса проти хлопців із вулиці Львівської, Черлянського і Центру. Звичайні парубоцькі справи… Одначе, усі ці їхні «розклади» не завадили нам зустрітися, полюбити одне одного й одружитися. Так я і поїхала жити з Центру на Заставське передмістя, або, як каже моя бабуся, «на Заставлє»…
Іван, схоже, моєї появи не зауважив, а й далі продовжував клацати по клавіатурі. Із динаміків комп’ютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радіо» Галичину. Діджей м’яким голосом у черговий раз привітав городківчан із 800-літтям їхнього міста, поставив композицію про Городок, про ангелів, що його оберігають…
Я підійшла до чоловіка, обійняла за шию і не стрималася, щоб не поцілувати. Краєчком ока кинула на монітор – там були якісь креслення, схеми, текст… Поруч із монітором стояла фотографія у рамочці, на якій була наша сім’я: Іван, малий Івасик і я. Ми зробили це фото минулого літа, коли відпочивали на природі. Поруч стояла ще одна рамочка, а у ній, за склом, був схований жовто-синій прапорець із написом «Воля Україні – або смерть». Цей прапорець для мого чоловіка був дуже цінним, бо дістався йому від тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татові – від діда…
– Ти хоч їв щось? – спитала.
– Зварив гречку. На кухні, у баняку. Є молоко, а є підлива. Іди поїж, поки ще тепле…
Він сказав, не відриваючись від комп’ютера, і ті слова прозвучали так, ніби він їх раніше записав на автовідповідач і тепер тільки прокрутив.
– А де наш малий? Щось так тихо в хаті…
– Приходила твоя бабця, забрала до себе…
– Значить…
І тут я, не випускаючи Івана зі своїх обіймів, хвацько скочила йому на коліна, заступивши собою монітор.
– … ми лишилися самі вдома.
Він поцілував мене, та очі його все одно не могли відірватися від роботи, пальці усе ще були на клавіатурі.
– Секунду, мені треба закінчити один рисуночок…
– А що роблять тато і мама, коли лишаються вдома самі? – не переставала я цілувати свого чоловіка.
– Працюють, – відповів Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку і поклала собі на талію.
У нас так завжди: все робота, дитина, дім, а особисте життя постійно лишалося на другому плані. Як на мене, саме настав добрий час змінювати ситуацію на краще…
– Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаєте приводу відхилитися від роботи і від сімейних обов’язків, узятих на себе у нашому РАКСі.
– Неправда. Я чесно віддаю у сімейний бюджет усі зароблені гроші, і секс у нас також буває регулярно…
Я ще раз поцілувала – його впертість заводила мене ще більше.
– А як же наш Івасик?
– Угу… У нього все добре…
– Він уже давно просив у Святого Миколая собі братика…
Іван кліпнув очима, ніби ввімкнув перезавантаження. А щоби він довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слідом за нею на підлогу полетів і ліфчик. Погляд мого мужа враз посвітлішав, на обличчі з’явилася посмішка.
– Я обіцяв малому, що буду чемним…
– І слухняним, – додала я, допомагаючи йому зняти футболку.
…Цей вечір нам так було добре удвох. Уже лежачи в ліжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що він для мене найдорожчий у світі. Чи змогла б уже жити без нього? Ні, однозначно. Скажете, що така любов буває тільки в казці?
– Пам’ятаєш, ти колись розповідав мені легенду про співця Орфея?
– Угу, – відповів Іван.
– Скажи, а така любов буває тільки в казці, чи й у житті також?
– Не знаю.
– Хіба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврідіку?
– Люблю. Та, може, не так, як він, а по-своєму.
– А ти пішов би за мною до пекла?
– Гм.
– А я пішла б.
Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.
– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.
Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…
Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.
«Східняк? Дивно», – подумав,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь з того світу», після закриття браузера.
