Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

їх вже не буде довгий ряд.

Молекул цілий довгий ряд

не може вийти на парад.

Маркус заплющив очі, похилив голову на груди й ледь чутно захропів. Сіґмунд штовхонув його під бік.

— Твоя черга, Мавпусе.

Маркус захропів ще голосніше, та марно. Сіґмунд ущипнув його за руку. Він був найкращий Маркусів товариш, але й він усього не міг збагнути.

— Ну ж бо, Маркусе! — крикнула Каріанна Педерсен.

Вона була сповнена добрих почувань, бо, як людина простодушна, вірила, що гуртова пісня зміцнить шкільне товариство так, що ніхто не відчуватиме себе зайвим. Її життя склалося досить успішно, тому вона й не розуміла, що сором’язливі можуть ставати ще сором’язливішими, а самотні ще самотнішими, ніж були досі.

— Мій автограф… — тихо прогугнявив Маркус. — Мій автограф…

Та й замовк, ніби чимось вдавився. Жодне слово в світі не римувалося зі словом автограф. Він заплющив очі.

— Чудово, Маркусе! — підбадьорливо крикнула Каріанна Педерсен.

Одначе то його не вельми збадьорило.

— Мій автограф, — промимрив він захриплим голосом.

— Молодець! — крикнула Каріанна Педерсен. — Мій автограф!

Маркус відчув, що за хвилю-другу знепритомніє.

— Мій автограф, — прошепотів він.

Урешті-решт Каріанна Педерсен збагнула, що хлопцеві потрібна допомога.

— Мій автограф, — заспівала вчителька, — мій автограф…

Але й вона не могла знайти рими до слова автограф.

Мій автограф, наче пісня!

І його ніхто не…

Вона підбадьорливо глянула на Маркуса. Він прихилив свою голову до сидіння перед собою і похолов.

— Мій автограф! — проспівав Сіґмунд. — Неначе й не автограф!

— Мій автограф, — підхопив мішаний хор голосів.

Мій автограф, наче пісня!

Ось і все. Могло бути краще, але могло бути й гірше. Він лишився живий, і багато хто ще мав переспівати, поки вони знов заведуть гуртову пісню. І тут озвався Рейдар:

А той мавпій, а той мавпій

без клепки в голові й тюхтій.

А мав би клепку наш тюхтій,

то зроду б він не був мавпій.

А той мавпій, а той мавпій

без клепки в голові й тюхтій.

Ані Каріанна Педерсен, ані Скуґ не зрозуміли, чому діти так пожвавилися від слова мавпій, хоч і було очевидно, що після недолугого віршика про автограф ними знов опанував піднесений настрій. Тож учителі раділи разом із дітьми. А Каріанна Педерсен підморгнула Маркусові, заохочуючи його до спільних веселощів. Маркус і собі моргнув їй обома очима: мовляв, усе гаразд, хоч сам ледве стримував сльози. Аж тут у вчителя Скуґа задзеленчав мобільний телефон. Муна перестала грати.

— Алло. Що? Атож, звичайно. Так, усе добре. Що? Звісно, всі в чудовому гуморі. Ага, перекажу.

Він склав мобільника.

— Це Маркусів батько.

Маркус подивився на вікно: якби його воля, він би відчинив його й вистрибнув надвір.

— Він зателефонував, щоб побажати нам щасливої дороги!

В автобусі почулися слабенькі оплески, Муна знов заходилася грати, а Пер Еспен заспівав:

А наш синок, а наш синок

за татом ходить крок у крок.

«Зараз я засну, — подумав Маркус. — Ось тільки розслаблюся та й засну».

І він таки заснув. Голова його лежала на плечі в Сіґмунда, який сидів, поринувши в роздуми про таємниці зоряного неба.

Діти співали пісень, обмінювалися спогадами про минулі походи в гори, сипали жартами, затівали дрібні суперечки, наминали шоколад і чіпси, від яких аж вермеділо, відгадували загадки й сперечалися, чи довго їм ще їхати. Маркус перебував у зовсім іншому світі. Його завіяло в Голлівуд, і він ходив од дверей до дверей по Беверлі Гіллс, збираючи автографи. Коли автобус зупинився, Арнольд Шварценеґґер саме запросив його на склянку овочевого соку. Вчитель Скуґ оголосив, що вони приїхали.

Розділ III

Почало смеркатися. Високогір’я, де вони мали зупинитися на ночівлю, лежало на висоті 600 метрів над рівнем моря. Наступного дня їм треба було піднятися ще на 700 метрів до лісових будиночків туристської бази. Вони мали йти туди години чотири, і Маркусові поки що не хотілося про те навіть думати. Він звів погляд на гору — вечірнє сонце заступала якась сіро-синя тінь. Ген-ген було помітно кілька білих цят. Може, то сніг, а може, невеличкий льодовик із глибокими тріщинами. Те чи те, їм однак випадуть жахливі випробування, а в разі обвалу без заступа нічим буде й відкопатися. Обвали бувають дуже різні — сповзають сніги або падає каміння. Байдуже, який обвал звалиться на їхні голови, хлопець не сумнівався, що саме в той момент перебуватиме поблизу. З далини долинуло чиєсь мекання. Напевно, до овець закралися вовки. Він про таке чув. З ними, вовками, жарти погані, а Маркус загалом і не збирався жартувати. Йому хотілося на час усього походу залягти на дно. На самісіньке дно. В його серці тліло сподівання, що, може, в нього почнеться жар і завтра він цілий день пролежить у будиночку. Перейнятий своїми сподіваннями, він поклигав за всіма іншими до реєстратури, де їх зустріла опецькувата й вельми привітна пані, яка сказала їм, що на вечерю буде свіжа гірська форель та узвар із чорносливу. Думка про те, що риб’яча кістка застряне йому в горлі й після того його швиденько спровадять в якесь безпечне місце, цебто до шпиталю, Маркуса дещо підбадьорила.

* * *

Їх поселили в двох кімнатах. Дівчата й Каріанна Педерсен мали ночувати в більшій, а хлопці з учителем Скуґом — у меншій. Там було тіснувато, але, на щастя, ніхто з хлопців не взяв із собою гітари. І то неабияк тішило. Маркус зайшов до кімнати вслід за Сіґмундом і з гуркотом скинув рюкзака додолу. Здається, щось розбилося. Невже градусник? А що, як ртуть розповзлася по рюкзаку? Оце-то біда! Він поволі відкрив рюкзак, остерігаючись, аби ртуть не потрапила йому у вічі. Наскільки він знав, то небезпечна речовина і краще б вона ніде не розповзалася. Але розбився не градусник. Розбилася чашка, яку йому подарувала мама. Біла чашка, на якій вона написала червоними літерами МАРКУС. Тепер чашка розбилася натроє. На одному черепку була літера М, на другому — АРК, а на третьому — УС. Маркус із жалем обдивився черепки.

— Світ розвивається від ладу до безладу, — сумно сказав Сіґмунд. — Та, мабуть, її можна склеїти, — додав він, помітивши, як безпорадно глянув на нього Маркус.

— Нічого не вийде, — промимрив Маркус. — Це дуже стара чашка.

— Можеш узяти мою, — сказав Сіґмунд. — А я питиму з покришки від термоса.

— Їй майже стільки років, як і мені, — мовив Маркус. — Як ти гадаєш, що це