Читати книгу - "Вогнегривий коник"

— Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.

— Не люблю… — стиха відповідає мама.

Мати — єдина

У череді було триста корів. І всі вони сірі. Не могли чередники відрізнити одну від одної. Щоб якось запримітити корову, чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра, Лиска, Фіалка…

І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з’явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух відганяє.

Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.

Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.

— Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.

— Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.

Веселка в камінчикові

Мишко побачив у дворі бездомне цуценя. Воно здалося йому потворним. Цуценя перейняло хлопчиків намір і кинулося тікати. Мишко схопив палицю, погнався за цуценям і вдарив його.

Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й сховалося в кущі. Мишко хотів наздогнати, щоб ще оперезати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв веселкою.

Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кожним разом веселка грала все новими відтінками.

Мишко притиснув до серця дивну знахідку й подивився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало блакитне, на зеленій травичці он з’явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.

Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жалю. Хлопчик помітив його сумні, наполохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.

У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й поставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хлопчика і тремтіло.

Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.

Джміль і Лілова Китиця

У садку зацвів бузок. Серед усього його цвіту виділялась одна Лілова Китиця. Квіточки на ній були ніжні, духмяні. Щоранку Лілова Китиця чекала сходу сонця. Бо знала: як тільки воно зійде, до неї прилетить Джміль. Китиця любила його бриніння. Любила, коли Джміль сідав на квіточки й голубив їх своїм хоботком. Ці хвилини були для Лілової Китиці найщасливіші. У блакитному небі сяяло сонце, на деревах щебетали пташки, пурхали метелики, шелестів старий дуб, про щось ніжне й таємниче шепотів вітер — і все це було для неї, Лілової Китиці бузку.

Та ось одного ранку Лілова Китиця прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба. І, що найдивніше, стояла вона в красивій Кришталевій Вазі, а Ваза — на відчиненому вікні. Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок. Лілова Китиця затамувала дух од зачудування. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. «І все це — для мене», — подумала вона.

Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.

«Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?»

Дивина

У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося навчання в школі. Сергій з ранку до вечора дома. Бігає на подвір’ї, ганяється за Бровком або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді бабуся боїться: а що як упаде? То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.

— Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сергію, — часто бідкається бабуся Марія.

Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злізе, — бляшана покрівля дуже слизька… Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій сидить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.

Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля повітки на старому пеньку й сидить, дивиться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через півгодини — сидить непорушно.

— Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою немає з тобою… А це сидиш на пеньку, на дитину не схожий, — знову спокою немає…

— Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!

Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася.

— Сиди, Сергію, сиди, внучку, — лагідно мовила вона. — В садку під грушею ще один мурашник…

Хлопчик і лопух

Ішов хлопчик луками. До його штанців причепився колючий реп’ях. Був той реп’ях дуже цікавий — захотілось йому переселитися на нове місце.

Іде хлопчик у село і реп’ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.

А один зелений моріжок поруч із триповерховим будинком видався йому дуже затишним… Уколов тоді реп’ях хлопчика в ногу. Хлопчик одірвав колюче сім’я й кинув на моріжок.

Будинок, що сподобався реп’яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.

Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова. Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика.

Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квітка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахилилася до нього своїми пелюстками. І шепотіла: «Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допомогти мені переселитися в цей гарний куточок».

Але хлопчик не почув шепоту лопуха, а про колюче насіння він уже й забув.

Сухар і Хліб

Мати проводжала сина на роботу. В торбу поклала йому щось на обід. Поруч опинились шматок свіжого білого Хліба і твердий Сухар.