Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

— Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?

— Навіщо тобі?

— Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.

Узяв торбину та й пішов.

Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.

— Ну, — каже, — слава тобі, Господи, буде на харч.

Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, — каже, — піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».

Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.

— Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.

Приходить до своєї хати та й стукає в двері.

Жінка схопилась та й до дверей:

— Хто такий?

— Твій чоловік.

Одчинила.

— Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.

Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так усі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.

— Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. — Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:

— Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб із нас хоч люди не так сміялись.

— Добре, піду.

Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться — стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:

— Що тут таке, дядьку?

— Та це продають волоцюгу.

— Якого волоцюгу?

— Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають — хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.

— Чому же ви, дядьку, не візьмете?

— А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди он подивись, який стоїть!

Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:

— Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.

Злодій стоїть, понурившись, та й каже:

— Візьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.

Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть — візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».

Пропхавсь аж до урядників та й питається:

— А на скільки років цей парубок продається?

— На один.

— А там?

— А там як він сам схоче: схоче — служитиме ще, а не схоче — одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.

Вийняв гроші, оддав:

— Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.

Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:

— Ходім, небоже.

Злодій поклонивсь йому.

— Спасибі тобі, — каже, — дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.

Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:

— Чого ти, дядьку, журишся?

— Ні, — каже, — я не журюсь.

— Ні, дядьку, журишся.

— Чого ж мені журитися?

— А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.

— Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.

— Ну, дядьку, не журись.

Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно — дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:

— Ось, — каже, — на тобі, жінко, купив.

— Що купив?

— Та ось, дивись, якого парнюгу.

— Та невже ж?

А сама в сльози.

— Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.

А парубок сів на лаві та й каже:

— Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.

Посидів трошки, посидів:

— А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?

— Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.

Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:

— Дядьку, одчини.

Одчинив бідний хату.

— А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.

Коли туди — аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:

— Спасибі тобі, парубче.

— Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось — повечеряємо вкупі.

Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.

Вранці встали:

— А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.

— Та що ж його робить?

— Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.

— Так хмизу нема.

— Ну, так завтра буде хмиз.

— Так нема ж грошей.

— Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд із вами живе?

— Не питай, небоже.

— А що ж таке?

— Це, — каже, — брат мій живе. — А сам аж здихнув.

— Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?

— Та він і хвіртку замкнув, не то щоб що давав.

— Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.

Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за