Читати книгу - "До катастрофи лишалося кілька секунд"

Олександр Петрович Федоряка був на два роки старший за Підшивалова та Любашевського, і різниця між ними була два курси, але в інституті вони приятелювали, оскільки грали в одній інститутській баскетбольній команді. І для Підшивалова і Любашевського Федоряка був Сашуня, а для нього Підшивалов був Льосик, а Любашевський — Деголль. Не хотілося б ображати пам’ять видатного француза, але факт залишався фактом — ніхто з приятелів не називав Любашевського інакше як Деголль. Він і справді був схожий на французького генерала — такий же високий і з таким же видатним носом.

Повернувшись із Марокко, Сашуня випадково зустрівся на вулиці з Льосиком і Деголлем, запросив їх до себе і, звичайно ж, похвалився своїми закордонними надбаннями. І ця зустріч стала початком відновлення старих інститутських зв’язків Всі троє були ще не одруженими, парубкували, і квартира Сашуні стала місцем товариських вечірок і гульбищ. Мама Сашуні, яка мешкала разом із ним, подовгу була відсутня (їздила у Миргород до дочки няньчити малу онуку), і молодим людям ніхто не заважав. Заводіякою у компанії був Льосик. Веселий, компанійський, він завжди вигадував щось незвичайне, якісь розіграші й містифікації. І коли він запропонував Деголлю за допомогою пластиліну зробити відбиток ключів Сашуні, підробити їх і залізти у квартиру, Деголль був певен, що це чергова містифікація. Правда, Льосик потім запевняв, що й сам він спершу думав лише розіграти Сашуню. Та коли «операція» була вдало проведена, користолюбство охопило друзів із такою силою, що вони забули про розіграш. «Ми ж не все взяли, тільки часточку, машина йому лишилася, гроші, Сашуня не пропаде, — заспокоювали вони себе. — До того ж він такий лопух — ніколи не догадається».

Та Сашуня виявився не таким лопухом, як вони думали. Він одразу запідозрив своїх приятелів і заявив у міліцію.

Міліція встановила за ними нагляд і досить швидко накрила їхні спроби реалізувати апаратуру через знайомих у ломбарді. Льосик викручувався вигадливо й майстерно, виявляючи справжній талант містифікатора. Він доводив, що все було задумано виключно як розіграш і останній акт комедії мав відбутися саме у ломбарді, куди вони нібито збиралися привести Сашуню. Але Деголль розколовся одразу…

Зважаючи на те, що інженери були «неофіти», не притягалися раніше до судової відповідальності, а також на прохання потерпілого, який уже пожалів своїх приятелів, капітан Горбатюк вирішив не ув’язнювати підслідних, не брати їх під варту, а обмежитися підпискою про невиїзд.

— Просто не знаю, що й робити, — казав капітанові Сашуня. — Я б уже й забрав свою заяву, але… якби була певність, що вони ніколи більше не робитимуть такого. Адже безкарність розбещує, породжує цинізм. Тепер я думаю, що того листа в інституті таки вони мені написали.

— Якого листа? — спитав капітан.

— Та… — махнув Сашуня рукою. — Не хочеться згадувати.

— Все-таки… Раз уже сказали…

— Був я закоханий в одну студентку. Гарна дівчина. І Льосик у неї був закоханий, і Деголль, по-моєму. Та й не тільки вони, багато хлопців… Красуня була. Вона нікому не надавала переваги, але до мене ставилася, може, прихильніше, ніж до інших. І от одержую я якось листа, що вона… одне слово, бруд різний, помиї… І підпис «Святий Гавриїл».

— Святий Гавриїл? — перепитав капітан.

— А є така старовинна пісня київських студентів… російською мовою… про те, як студенти вночі гуляють, бенкетують, розважаються…

А Владимир святой с колокольни большой

На народ свой глядит, улыбается

Он и сам бы не прочь провести с ними ночь,

Но на старости лет не решается…

Через тумбу-тумбу раз,

Через тумбу-тумбу два,

Через тумбу-тумбу три — спотыкается…

Ну, а потім усе-таки одважився. І тоді… є там такі слова:

А святой Гавриил Богу в рай доложил

О проделках святого Владимира:

Что он курит и пьет, на начальство плюет

И еще кое-чем занимается…

Ну, і ми між собою донощиків називали Святими Гавриїлами… А потім підкинули такого ж листа їй. І Льосик, і Деголль ходили й показували — і в них такі листи виявилися. На принтері, однаковісінькі. І ще в декого. Брудна історія. І пустили чутку, що це начебто я написав. А я тепер думаю, що це таки вони…

«„Святий Гавриїл“… „Тринадцятий Апостол“ — однотипні підписи», — подумав капітан Горбатюк.

Льосик не під вартою, написати міг запросто. Для чого? Хто його зна. Але такий вигадливий містифікатор і цинік навряд чи сидітиме зараз склавши руки. Щось намагатиметься робити.

Невже Святий Гавриїл і Тринадцятий Апостол — одна й та сама особа?

Розділ VI

Троянда. Полковник Силенко і зек Гординя. Сліди Нолика

— До вечора ми ще встигнемо з’їздити й повернутися, — сказав Женя. — Якщо вийдемо зараз же.

— Давай, — погодився Вітасик.

Хлопці вирішили відвідати Шурика Дармовиса і серйозно поговорити з ним про Нолика. А може, вдасться навіть зустрітися з самим Ноликом. Чогось же він там, на дачах, вештався. Може, він там у когось гостює. А може, й живе десь там, на дачі, з батьками.

Колись Троянда була невеличким хутором, де мешкало півтора десятка людей. Тепер тут розпросторилися дачні сади, що тяглися вздовж річки на два кілометри, — ціле місто з вулицями, площами, з кіосками, крамницями і навіть кінотеатром.

Знайти Першу Дачну, 75 виявилося справою не дуже важкою. Хоча йти від станції довелося далеченько.

Дача Дармовисів була цегляною, триповерховою — унизу гараж, над ним кімнати зі скляною верандою, а вище — мансарда з балкончиком. І сад навколо дачі буяв густою зеленню — доглянутий, родючий.

Але Шурика не було видно. Вони погукали — ніхто не відповів. Самі заходити на територію не наважились.

— Вам кого? — почули вони з сусідньої дачі. З-за кущів виткнулась засмагла лиса голова з сивою стернею на скронях.

— Дармовиси тут живуть? — спитав Женя.

— Тут.

— А Шурик де? Не знаєте?

— Мабуть, на річку пішов. А бабуся у магазин.

Тільки тепер хлопці побачили, що лисий досить старий. Спершу він здався молодшим. Товста шия його була помережана глибокими зморшками.

— А ви звідки? Щось я вас тут не бачив… — пильно глянув на них дідусь. — У гості приїхали?

— Ага, — кивнув Женя.

— Ми з Шуриком в одному класі вчимося, — сказав Вітасик.

— Тепер ясно, — хитнув головою дідусь. — А то тут різна публіка вештається. Іноді дивись, щось із двору і… той… пошкандибало…

— Ні-ні, не бійтесь, ми… — сказав Женя.

— А я не боюсь! — мовив