Читати книгу - "11/22/63"

«Воно-то зрозуміло, що це не справжній кіт, — говорили люди, — або й зовсім не кіт, але й яловичиною воно бути не може за якихось долар дев’ятнадцять центів».

— Джейку, ви там не заснули на мій клопіт?

— Ба ні, аж ніяк, — дивуючись, чому це Елу надумалося телефонувати мені до школи. Навіщо він взагалі мені телефонує, врешті-решт? Стосунки в нас з ним були суто кухар-клієнт. Я цінував його їжу, а він мою до неї прихильність. — Давайте, перемикайте його сюди.

— А чого ви, до речі, все ще там?

— Займаюся самобичуванням.

— Ооо! — проспівала Глорія, і я уявив собі, як затріпотіли її довгі вії. — Мені так подобається, коли ви говорите щось брутальне. Зачекайте, зараз задзеленчить дзвоник.

Вона відімкнулася. Задзвонив телефонний апарат внутрішньої лінії, і я підняв слухавку.

— Джейку? Це ти, друже?

Спершу я подумав, що Глорія, мабуть, неправильно дочула ім’я. Цей голос не міг належати Елові. Навіть найважча в світі застуда не змогла би призвести до такої захриплості.

— Хто це?

— Ел Темплтон, а чи вона тобі не сказала? Боже, та музика, поки очікуєш з’єднання, то таке лайно. Що трапилося з Конні Френсис[14]?

Він голосно зайшовся таким хрипким кашлем, що я змушений був трохи відставити подалі слухавку.

— Голос у тебе ніби грипозний.

Він розсміявся, не перестаючи при цім кашляти. Комбінація була доволі жахливою.

— Дещо є, авжеж.

— Мабуть, тебе швидко накрило.

Я був у нього лише вчора, раненько повечеряв. Здоровенний біфштекс зі смаженою картоплею та молочний шейк з полуницями. Я вважаю, що для чоловіка, котрий живе самотньо, важливо харчуватися всіма профілюючими групами продуктів.

— Можна сказати, й так. А можна сказати, це забрало якийсь час. Як не скажи, все правильно.

Я не знав, що на це відповісти. Ми часто балакали з Елом за останніх сім-вісім років, протягом яких я ходив до його харчевні, і він бував дивним — наприклад, уперто називав «Патріотів Нової Англії» «Бостонськими патріотами»[15] або говорив про Теда Вільямса[16], як про «другана», котрого він особисто знав, — але ніколи в мене не траплялося з ним розмови, дивнішої за цю.

— Джейку, мені треба з тобою побачитися. Це важливо.

— Чи можу я спитати…

— Я готовий до того, що в тебе виникне багато питань, і я на них відповім, але не по телефону.

Я мав сумніви, що аж так багато відповідей він зможе мені надати, перш ніж у нього зовсім пропаде голос, але пообіцяв, що прийду за годину, а то й раніше.

— Дякую. Якщо зможеш, постарайся раніше. Час наразі, як то кажуть, є суттєво важливим.

І він відімкнувся, просто отак раптово, навіть не попрощавшись.

Я опрацював ще пару творів моїх відмінників, у стосі їх залишалося ще тільки чотири, але читати далі було марною справою. В мене пропав драйв. Тож я змів залишки зі столу собі до портфеля й пішов. Мені майнула думка, чи не піднятися нагору до офісу, щоб побажати Глорії гарного літа, але я її відкинув. Вона залишатиметься тут ще цілий тиждень, закриватиме документацію по черговому навчальному року, а я збирався прийти сюди знову у понеділок, щоби почистити буфетну шафку, — таку сам собі дав обіцянку. Бо інакше вчителі, котрі використовуватимуть учительський кабінет у західному крилі під час літніх сесій, знайдуть її повною тарганів.

Якби я знав, що приготувало для мене майбутнє, я обов’язково б піднявся нагору, щоб побачитися з нею. Можливо, навіть зважився б на поцілунок, той флірт, що витав між нами останні пару місяців, схиляв до цього. Та, звісно ж, нічого тоді я не знав. Монетка життя обертається мигцем.

3

Харчевня Ела містилася в срібному трейлері[17], що стояв на задвірках Мейн-стрит, у тіні старої фабрики Ворумбо[18]. Подібні будівлі можуть мати вбогий вигляд, але Ел замаскував бетонні блоки, на яких стояв його заклад, гарними квітниками. Там навіть був невеличкий акуратний моріжок, що його Ел особисто підстригав старомодною косаркою штовхального типу. Косарка була доглянутою так само дбайливо, як і його квіти, як і той моріжок; ані цятки іржі на її стрекотливих, пофарбованих у яскравий колір лезах. Наче її придбали у місцевого дилера «Вестерн авто»[19] всього лиш тиждень тому… тобто якби у Лізбон-Фолзі все ще існувала крамниця «Вестерн авто». Була така колись, але десь на зламі століть полягла жертвою великих гіпермаркетів.

Я підійшов мощеним хідником до ґанку, але там затримався, спохмурнів. Зникла вивіска ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ХАРЧЕВНІ ЕЛА, ДОМІВКИ ФЕТБУРГЕРА! Її місце зайняв прямокутник картону з написом ЗАКРИТО & НЕ ВІДКРИЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ ХВОРОБУ. ДЯКУЄМО ЗА РОКИ ОБОПІЛЬНОГО БІЗНЕСУ & БЛАГОСЛОВИ ВАС ГОСПОДЬ.

Я поки що не ввійшов до туману ірреальності, який невдовзі мене проковтне, але перші його паростки вже оповивали мене і я їх відчував. То не якась там літня застуда спричинилася до надірваності, яку я почув у голосі Ела, не просто хрипкий кашель. І не грип. Судячи з оголошення, в нього щось серйозніше. Але якого ж це роду серйозне захворювання могло опанувати ним за якихось двадцять чотири години? Ба навіть менше. Зараз пів на третю. Учора ввечері я пішов звідси о п’ятій сорок п’ять і Ел був у повнім порядку. Хіба що трохи збудженим. Я згадав, що спитав у нього, чи не забагато він випив своєї власної кави, і він відповів «ні», він просто думає про те, як вирушить у подорож. Чи часто люди, котрі захворюють — захворюють достатньо серйозно, щоби закрити бізнес, який вели самотужки впродовж двадцяти років — балакають про те, що збираються їхати кудись подорожувати? Можливо, декотрі, але навряд щоби таких було багато.

Двері прочинилися, коли я все ще тягнувся рукою до клямки, і в одвірку харчевні постав Ел, він дивився на мене без посмішки. Я теж дивився на нього, відчуваючи, як той туман ірреальності густішає навкруг мене. День був теплим, але туман той холодним. У ту мить я все ще міг розвернутися й вийти з нього, повернутись назад у світло червневого сонця, і частина моєї душі так і бажала зробити. А втім, здебільш я застиг від здивування й тривоги. А ще від жаху, мушу також і це визнати. Бо серйозна хвороба нас серйозно жахає, саме так, а Ел був серйозно хворий. Я побачив це з першого погляду. Скидалося навіть на те, що він смертельно хворий.

Справа була