Читати книгу - "Чарівні створіння"

До речі, мало хто знає, але я постійно щось читаю. Лише завдяки книжкам я можу бодай ненадовго вирватися з Гатліна. На стіні у мене висить мапа, і на ній я щоразу відмічаю місце, куди хотів би помандрувати. Нью-Йорк полюбився мені з «Ловця у житі», Аляска — з «На природу» Кракауера. А коли я прочитав «У дорозі» Джека Керуака, то відзначив на карті Денвер, Лос-Анджелес, Мехіко і Чикаго. Ну, Керуак узагалі заведе куди завгодно. Раз на кілька місяців я з’єднував помітки на мапі тонкою зеленою лінією, і так вимальовувався шлях, яким би я хотів помандрувати після закінчення школи. Якщо я, звісно, взагалі хоч куди-небудь виберуся з цього міста. І мапу, і книжки я тримав подалі від сторонніх очей. Не хотів, щоб хлопці з команди вважали мене ботаном.

Із хімією в школі теж не все було гаразд. Містер Голленбек прирік мене на довічні лабораторки з Емілі Ашер, котра ненавидить мене відтоді, як минулого року я необачно взув кеди до смокінга і попросив батька підвезти нас на шкільну вечірку на старому «вольво». Одне вікно в машині не зачинялося, і невдовзі бездоганна зачіска світлокосої Емілі перетворилася з благородних кучерів на скуйовджену перуку. Емілі не розмовляла зі мною до кінця вечірки і послала Саванну Сноу, щоб та привселюдно кинула мене від її імені. На цьому все, в принципі, і скінчилося.

Цю тему постійно обговорювали хлопці, які вважали, що ми ще зійдемось. Однак вони не знали, що такі дівчата, як Емілі, не мій типаж. Вона гарненька, але однією красою ситий не будеш. Мені потрібна інакша дівчина, з якої не сиплються пустопорожні балачки і яка здатна підтримувати розмови не лише про вечірки і титул королеви балу. Я б хотів, щоб вона була розумна й весела… чи щоб принаймні з нею можна було виконувати лабораторки.

Можливо, така дівчина існує тільки в моєму сні, але краще вже сон, ніж кошмар. Навіть якщо цей кошмар носить коротеньку форму дівчачої групи підтримки нашої шкільної баскетбольної команди.

Хімію я якось пережив, але далі справи пішли ще гірше. Наступним уроком була історія Сполучених Штатів. У нашій школі ніякої іншої історії не викладають, тому назву предмета можна скоротити до одного слова. Отже, весь рік я вивчатиму «агресію Півночі», а викладатиме її містер Лі, тезка генерала Конфедерації Роберта Лі та, як усі ми встигли помітити, затятий його прибічник. Містер Лі був одним з небагатьох учителів, хто фактично ненавидів мене, а минулого року я ще й побився з Лінком об заклад, що напишу роботу під назвою «Агресія Півдня», — і дотримав слова. Одержав «незадовільно». Мабуть, учителі інколи таки читають наші роботи.

Лінк сидів за останньою партою і хутко переписував конспект попереднього уроку, який уже встиг проспати. Щойно я сів поряд, як він сказав:

— Чувак, ти чув?

— Що?

— У школі новенька.

— Телепню, до школи перейшла купа нових дівчат після восьмого класу.

— Новенька у нашому класі, десятому.

У будь-якій іншій школі новенька десятикласниця нікого б не здивувала. Але ж це Гатлін! Тут слово «новенька» востаннє звучало ще у третьому класі, коли до нас перейшла Келлі Вікс. Вона переїхала до Гатліна з дідусем і бабусею після того, як її батька заарештували за незаконні азартні ігри, якими він заправляв у підвалі їхнього будинку в Лейк-Сіті.

— А хто вона така?

— Не в курсі. У мене другий урок був з цивільного права, то я запитував про неї у хлопців зі шкільного оркестру. Вони теж нічого не знають, кажуть тільки, що грає на скрипці чи що. Ну, сподіваюся, хоч буде на що подивитись.

Як і в більшості хлопців, в Лінка одне на гадці. Відмінність лише в тому, що він про це одне ніколи не вмів мовчати.

— То вона теж грає в оркестрі?

— Ні, просто собі грає. Може, як і я, любить класику.

— Ти любиш класику?

Лінк слухав «симфонії» хіба що в кабінеті стоматолога.

— Ну, ти знаєш, класика — це «Пінк Флойд», «Блек Сабат», «Ролінг Стоунз».

Я засміявся.

— Містере Лінкольн і містере Вейт! Шкода вас перебивати, але якщо ви не проти, то ми починаємо урок, — заговорив містер Лі з таким самим сарказмом, що й минулого року. Так само не змінилися його масна чуприна і побите віспою обличчя. Він роздав нам програму, яка теж не змінювалася років десять. Ага, значить, інсценуватимемо події Громадянської війни. Ну хто б сумнівався! Позичу форму в когось із родичів — вони, було, влаштовували такі сценки на вихідні. Хоч із цим пощастило.

Продзвенів дзвоник, і ми з Лінком пішли виглядати новеньку біля шафок у коридорі. Послухати Лінка, так він уже й споріднену душу в ній знайшов, і до себе в гурт її бере, і планує ще дещо, чого я навіть не хотів чути. Однак за цілісіньку перерву ми побачили тільки Шарлотту Чейз у завузькій джинсовій спідниці, а далі був УМЖ, і це означало, що до обіду ми так нічого й не дізнаємося. УМЖ — це урок мови жестів, і на ньому суворо заборонено розмовляти. А міми з нас такі, що ми на пальцях і «новенька» не покажемо, та й як щось вивчиш, коли на уроці сидить увесь клас та ще й уся баскетбольна команда школи.

Я граю в команді з восьмого класу, відтоді як виріс за літо на п’ятнадцять сантиметрів і став принаймні на голову вищий за всіх однокласників. Та й треба ж сину професорів мати якесь нормальне заняття! Виявилося, що граю я цілком пристойно; мені частенько вдавалося передбачити кидок противника, а тому я завжди міг розраховувати, що в їдальні не чекатиму в черзі на місце. А в нашій школі це таки щось означає.

Сьогодні місце в їдальні було фартове, адже я сів поряд з нашим першим номером Шоном Бішопом, а він уже бачив новеньку. Лінка — як, зрештою, й інших хлопців — цікавило тільки, чи вона «гаряча штучка».

— Ще б пак, — відповів Шон.

— Як Саванна Сноу?

Саме в цю мить у їдальні з’явилася Саванна — еталон краси, з яким зрівнювали усіх дівчат школи. Під ручку з нею йшла славнозвісна Емілі, а ми всі витріщалися на ноги Саванни — мабуть, найшикарніші ноги на землі. Навіть коли Емілі й Саванна не вдягали однострої команди підтримки, вони все