Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Імператор був особа врівноважена, він мудро й турботливо керував своїм народом. Тож, як і в будь-яку скрутну годину, усі свої сподівання пов’язуючи з волею правителя, жителі й цього разу з надією дивилися на нього й вірили, що він здужає зарадити тому лихові, яке насувалось.

Імператор повернувся до одного зі своїх стражів, який вийшов з палацу. Обличчя того аж почорніло від страху.

— Що сталося? — спитав повелитель мелодійною мовою свого народу.

— Ондечки! Погляньте! — страж показав поверх витончених вигинів дахів на величезний шлейф диму, що здіймався в небо.

У центрі села жили не всі, багато хто мав мешкання на околицях.

І так само багато хто жив там, звідки йшов отой жахний стовп диму.

Хабан-Лімаї прожив довге життя і знав, що таке потік метеорів. Однак цього разу сталося щось інше. Набагато гірше.

Поранені й мертві будуть тепер не лише серед його підданих.

— Клянуся зірками! — закричав імператор. — Вдаряйте на сполох! І мерщій на порятунок!

Юрма істот з блідою, перламутрового відтінку шкірою, з потемнілими від страждання лобами й очима, що виражали страх, рушила до тліючих уламків. І що ближчою була відстань, то менше надій плекав імператор на те, що хтось виживе.

Чорна велетенська гора покрученого, розбитого та обгорілого металу громадилася впереміш зі скалками розтрощених чарівних мушель. На М’юлі так давно не було воєн та насильства, що про них могли знати хіба з фольклору та легенд. Спочатку імператор гадав, що корабель зазнав аварії унаслідок механічної несправності, але врешті збагнув, що той став сумною жертвою війни й спровадив на той світ не тільки тих, хто загинув усередині його металевої обшивки.

Вони підбігли ближче, але не побачили нікого, хто б хитався, кашляв, кульгав, словом, був би поранений, але живий. Відчинена була лиш одна ляда, звідки кілька членів екіпажу злощасного корабля зробили даремну, невдалу спробу вибратися з того пекла.

Та хоч би там що, варто було спробувати когось урятувати. Певно, не всі загинули на облавку цього велетенського корабля…

— Розпочніть пошук тих, хто вижив, рятуйте, кого ще можна — наказав імператор і першим, сміливо ступаючи, увійшов усередину приреченого корабля. Жодної гадки він не мав про те, що саме там побачить. Слід було просто допомогти.

Стурбованість і підозри перетворилися на жорстоку дійсність. Усередині вони знайшли тільки обвуглені тіла тих, хто колись жив, сміявся, і в кого не було жодного шансу вижити. Рятувальна місія завершилася, не почавшись, але ті, хто зазнав такої жахливої смерті, мали безумовне право бути гідно похованими.

Хабан-Лімаї вийшов назовні, та не встиг вимовити й слова про сумне видовище, як їх накрило тінню, неначе щось невимовно велетенське намагалося поглинути сонце. Імператор поглянув угору. Скорбота за невідомими чужинцями, що стали жертвою військових дій, змінилась на нудотний жах.

З неба падав корабель завдовжки майже одинадцять кілометрів.

Імператор подумав про те, як уламки першого корабля перетворили на гострі скалки чарівні, але вкрай крихкі будиночки. Не було жодного шансу на те, що їхні домівки з черепашок переживуть кошмар, що насувається.

Утім, можливо, цей нещасний корабель зробить послугу тим, хто вирішив стати на допомогу його екіпажеві.

— Мерщій всередину! — заволав він. — Усім сховатися! Швидше!

До неминучого кінця лишалось обмаль часу. Імператор метав оком то на лихо летюче, що невпинно зближалося, то на власний народ. Істоти стрімголов бігли, несучи дітей, до єдиного притулку, що залишився. Коли підбігли стражі, які несли членів імператорової родини, Хабан-Лімаї пройняв острах.

Один з них тримав на руках наляканого п’ятирічного Цюурі.

Другий ніс його лиховісно нерухому дружину Алой. Її чудовні шати були розірвані й забризкані кров’ю. Аж ось вона стиха застогнала, повернувши голову в імператорів бік, і чоловік відчув полегшення. Дружина поранена, але жива.

— Занесіть їх усередину! Хутчіш!

Двоє стражів квапливо підкорилися. Одначе знову страх скував серце імператорові, щойно він ухопив за руку іншого стража та спитав його з невеличкою надією:

— А моя донька?

З очима, сповненими скорботи, той лише захитав головою:

— Я не бачив її.

Хабан-Лімаї згадав про уламки, що падали з неба, неначе осколки самих зірок, і серце його немов розкололося навпіл. Але впиватися горем була для нього річ недоступна, принаймні тепер, коли треба було зберігати спокій і піклуватися про тих, хто зостався серед живих.

Корабель нарешті впав оддалік від них. Землю різко струсонуло, як живу істоту в пароксизмі болю. Від звуків падіння вуха всім немовби прокололи гострі списи. Ті звуки супроводжувало моторошне видовище — корабель проорав борозну в ґрунті, тріснув і вибухнув каламутною вогняною кулею.

Імператор не зводив очей з передсмертної агонії корабля, до останньої миті чекаючи, поки його підданці забігають усередину. Відтак прожогом кинувся у сховок до першого корабля й щосили потягнув масивні двері. Напружуючи всі м’язи, він ухопився за дивну клямку й повертав її, допоки не відчув, що та з гуркотом сунеться вперед і стає на місце. Якусь мить імператор стояв, притулившись до неї, і важко дихав.

Потому обвів поглядом уцілілих. Скупчившись на металевій підлозі, вони розгублено позирали на нього, здригаючись від шоку. Коло дружини клопотався лікар. Поруч стояв син, дивився на батька знизу вгору, і сльози струмили по витонченому дитячому обличчю. Імператор ухопив хлопчика й міцно його обійняв, притиснувши обличчя до ніжної шкіри на дитячій шийці. Цюурі міцно пригорнувся, не бажаючи його відпускати.

У люк хтось постукав. Імператор похолов. Він не бажав бачити, хто то був. Не бажав дивитись у перелякані очі когось із його улюбленого народу, хто запізнився на надзвичайно трагічні кілька секунд. Одначе то були його одноплеменці. Він мав дати їм бодай якусь утіху в ці останні миті їхнього життя.

Хабан-Лімаї підійшов до ілюмінатора.

Він уважав, що більшого болю не витримає.

Але він помилявся.

На нього зорили добрі