Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Як довго це триває?

Я втупилася у свою нез’їдену квасолю і рахувала стручки: один, два, три, чотири, п’ять… п’ятнадцять, шістнадцять…

— Обрі.

— Тиждень.

— Тиждень! Ти була сама цілий тиждень!

Задзвонив телефон. Чудово. Бабуся дивилася на мене.

— Телефон? — запитала вона.

— Не такий уже й поламаний, — відповіла я.

— Не такий, — повторила вона.

Потім схопилася зі свого стільця й побігла до телефону.

— Алло, — сказала вона. В її голосі чувся розпач. — О, ні, дякую, мене не цікавить музичне опитування.

Вона поклала телефонну слухавку й повільно обернулася. Повернулася до столу й сіла. Здавалося, вона думала і думала, і намагалася підібрати якісь слова. А потім ніби забула, що думала про те, що сказати, і закрила обличчя руками. Поклала голову на стіл. І довго так сиділа, час від часу здригаючись.

— Будь ласка, не сердься, — прошепотіла я.

— Обрі, чому, чому, чому, чому ти мені не подзвонила?

Я не знала чому. Я навіть не думала про те, щоб їй подзвонити. Я не могла на неї дивитися. Відчувала, як причина зароджується у пальцях ніг, піднімається до грудей і нарешті виривається з рота:

— Не сердься і на маму теж. Будь ласка.

— Обрі…

— Їй було так важко, — я знову заплакала. Краще б бабуся не приїжджала.

— Я знаю, сонечко, я знаю.

Бабуся підійшла до мене, обвила руками і гойдала мене, притискаючи до себе мою голову, накриваючи долонею шрам.

— Чому вона мене покинула?

— Не знаю. Хоч як ми когось любимо чи думаємо, що знаємо, ми ніколи не дізнаємося, як це — бути ними. Мені так шкода, так шкода. Я думала, вам двом разом буде краще.

— Вона не хвора! — закричала я, вириваючись. — Лише засмучена! Ти не знаєш.

Бабуся дивилася на мене так, ніби я дала їй ляпаса. Але коли наші очі зустрілися, я побачила, що вона не сердиться. Вона знову притягнула мене до себе, тож ми більше не дивилися одна на одну. Бабуся обіймала мене міцно-міцно.

Уранці я прокинулася від бабусиного голосу, що долинав із кухні.

— Так… Ні… Ти щось знаєш про неї? Добре, зателефонуй, якщо про щось дізнаєшся. Дякую.

Я вилізла з ліжка і відчинила двері спальні.

— Ти її знайшла? — запитала я.

— Ні, сонечко. Ні твої тітки, ні дядьки нічого не знають. Так само мамині близькі друзі. Буду обдзвонювати тих, хто живе в інших штатах. Де мамин записник?

— У шухляді біля телефону.

Я насипала собі в миску пластівців. Знову не було молока, тож я поставила миску сухих пластівців на стіл і стала їх по одному їсти.

Бабуся відкрила шухляду і стала шукати.

— Можеш мені допомогти? — запитала вона.

— Він маленький і зелений, — відповіла я.

Бабуся подивилася ще раз, потім закрила шухляду і вийшла.

Я припинила їсти. Так тихо, як лиш могла, навшпиньках підійшла до комода і відкрила шухляду.

Маленького зеленого записника не було.

Я вдягнула кепку з Disney World, яку мені прислав дядько Девід, і майже весь день провела у своїй кімнаті за зачиненими дверима, сидячи в ліжку й малюючи. Мені було добре на самоті.

Аж поки бабуся не відчинила двері. Вона стала підбирати одяг з підлоги і закидати його в кошик для брудної білизни.

— Ти взагалі прала свої речі? — запитала вона.

— Я не знаю, як користуватися пральною машинкою, — відповіла я.

— Твоя кімната схожа на свинарник, — сказала бабуся. — Чому на нічному столику лежить печиво? Ти хочеш принадити комах?

— Це для Джиллі, — відповіла я.

— Для кого?

— Ні для кого, — я відвернулася до стіни.

Я чула, що бабуся поставила кошик із білизною на підлогу. Вона підійшла й сіла поруч зі мною, тож ми дивилися в різні боки.

— Коли це ти купила рибку? — запитала бабуся.

— Його звати Семмі, — сказала я. — І він не любить незнайомців.

Бабуся кілька хвилин мовчала. Я взялася домальовувати свій малюнок —