Читати книгу - "Смертонавти"

я не думаю. Я вкладаюся під кутом сорок п’ять градусів. Закриваю кришку, і запалюється екран, освітлюючи темряву. Я глибоко вдихаю. І тут на мене звалюється весь тягар того, що я роблю. Завжди те саме, кожного разу. Під час кріосну ми всі мертві, й тільки прокидаючись -- змінюємо цей факт. І коли я кладу руку на панель, я вчиняю самогубство. Раз за разом. Я робила це вже стільки разів, що перетворилася на серійну вбивцю самої себе.

Я сповільнюю дихання, закриваю очі і кладу долоню на панель.

-- Активувати, -- кажу.

Я чую, як зі свистом втікає повітря, в ніс б’є запах сірководню. Глибоко вдихаю, заповнюючи хімікатами легені. Холод вдаряє, немов молот.

--*--

Я прокидаюся і блюю.

Завжди те саме. Я блюю так, наче зараз помру, мої нутрощі от-от виваляться назовні, я душуся криком, якого не можу зупинити. Закінчивши, витираю рот і випадаю з контейнера. Холодна підлога обпалює мені коліна. Я збираюся з силами й встаю, залишаючи верству шкіри на місці, де стояла на колінах.

На тремтячих ногах перетинаю кімнату і сідаю за стіл, очікуючи, коли увімкнеться система опалення. Очікуючи, коли прийду до тями.

Щось клацає і гудуть маленькі сервоприводи. З отворів бухає тепло. За якусь мить я чую шипіння і одна з трун відкривається.

Контейнер Джона. Вони повинні відкриватися рандомно. І це контейнер Джона.

Так не буває. Я йду в другий кінець кімнати, залишаючи сліди ніг у інеї. Дивлюся на Джона у труні, його волосся відтає, перетворюючись в мокрі пасма на широкому чолі. Тоді приходить блювотний рефлекс. Йому бракує сили, щоб повернути голову, тому блювота капає тоненькою цівкою з рота.

Я спостерігаю, як він починає душитися. Його обличчя викривлюється, на роті з’являється піна. З порожніх очей течуть сльози. Це тільки рефлекс. В його сльозах немає смутку.

Я протягую руку і обережно повертаю йому голову набік.

Блювота тече йому з рота і забруднює контейнер. Його голова бездумно хитається на тонесенькій шиї. Він дихає. Я роблю крок назад, не знаю, що робити далі. Дивлюся на труну, що знаходиться поряд з труною Джона.

Вона порожня.

--*--

Я виявила його голого у лабораторії, примерзлого до стіни. Він намагався написати щось на дошці, але це безглузді закарлючки. Десь в часі він втратив здатність писати. Втратив здатність будувати власні клітини. Врешті-решт, він навіть забув залізти в труну. Коли система опалення вимкнулася, і температура опустилася, він замерз на смерть.

Я підходжу ближче, заглядаю в крижані, порожні очі Таль’є, і бачу своє власне відображення.

--*--

Я піднімаюся назад до трун. Контейнер Таль’є досі відкритий навстіж. Запускаю панель і перевіряю дані на екрані. Довго не можу зрозуміти, що вони намагаються сказати мені; а коли врешті до мене доходить, я довго не можу в це повірити.

Дивлюся на труни. Чорні й блискучі. Ось Джон. Дихає. Я бачу, як піднімаються і опускаються його груди.

Всі інші мертві. І то давно.

Пройшло вже дуже, дуже багато часу, як вони мертві.

--*--

Я намагаюся допомогти Джону вилізти з контейнера, але він не хоче рухатися. Його поступливість закінчилася. Він став некерованим. Я щипаю його. Даю ляпаса. Жодної реакції. Він не посміхається, уникає мого погляду. Не намагається щось сказати.

Я залишаю його в труні, і повертаюся в лабораторію.

Намагаюся прочитати список стандартних операційних процедур, але це як продиратися крізь болото. Речення пливуть перед очима. Дивлюся на свої нотатки на полях: зробити це, потім те, а потім ще щось – і спочатку начебто легше, але потім думки починають розбігатися.

Залишаю культури клітин, щоб вони відтанули. Принаймні це я ще пам’ятаю. Вони повинні відтанути. Повертаюся назад в житлові кабіни. Сідаю за столом у бортовій кухні, дивлюся в ілюмінатор на порожнечу за склом.

Мендоза перестала сміятися і зробила ковток через соломку.

-- Це повне лайно, -- сказала вона.

-- Ти коли-небудь замислювалася над цим? – запитала я її.

-- Ні.

-- Якщо ти помреш у кріосні, коли твоя душа покине тіло?

-- Якби я вірила в існування душі?

-- Так.

-- Ну не знаю, -- Мендозі не подобалася наша розмова. – Мабуть, коли ти вмираєш.

-- Але ти вмираєш в ту мить, коли замерзаєш, -- сказала я. – І тільки прокинувшись, скасовуєш смерть.

-- Я тебе не розумію.

-- Кріосон нічим не відрізняється від смерті.

-- І що?

-- Те, чи душа залишає тіло в мить замороження? Чи душа якимось чином знає, що ти вже ніколи не прокинешся?

Вираз обличчя Мендози змінився.

-- Чи душа затримується, -- додала я. – Ув’язнена в кризі на довгі роки, і залишає тіло тільки тоді, коли ти відтанеш, а перший вдих не зробиш.

-- Я не знаю… якщо вірити в душі, то може бути і так і сяк.

-- І так і сяк не може бути. Або одне, або інше.

-- Ти городиш дурниці. Це все не має значення. Душі не існує.

-- Для мене має значення.

--*--

Я схиляюся над Джоном, спостерігаю, як піднімаються і опускаються в нього груди. Я на два місяці старша від нього. Після нашого восьмого стрибка, коли помер Запато, я стала найстаршою людиною у всесвіті. Цікаво, скільки мені років.

Я схиляюся над контейнером Джона і цілую його. Закриваю кришку. Моя рука завмирає над кнопкою ввімкнення, я вагаюся, чи натиснути її. Це не життя. Я воліла би бути мертвою.