Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

вкрали? Так я не ображаюся. Чого ж вам ще треба?” Тоді мені пригрозили, уявляєте? “Не хочеш боротися з розкрадачами і хапугами?! Мабуть, і сам такий!” А тепер ви причепилися: “Скільки у вас сусідів? Хто від’їздив з такої-то квартири?” — передражнив він. — Та яке мені діло до всього цього? Не скажу — і квит!

— Але ж ми не з тим прийшли, — спробував я заспокоїти його. — Бачте, ми й протокол не ведемо.

— Той, з ОБХСС, теж казав: “Підпишіть, і більше нічого не треба”. Тепер я вже зуби проїв на цьому, шановні! Ви що, надумали мої нерви випробувати? Нічого я вам не скажу і не підпишу… ніяких паперів…

— Навіть коли мова про вбивство? Зрозумійте, не через двадцять грамів кебабу!

— Про вбивство? Яке вбивство?!

Я розповів йому про обставини, що примусили нас узятися за розслідування.

— Так-так, — уважно вислухавши, мовив він. — Чому я? ви одразу не сказали про це?

— Ви щось знаєте?

— Ні, але вам не довелося б витрачати на мене стільки часу.

Загалом, цей візит не додав до того, що я знав, нічого нового. А знав я поки що дуже мало.

Наступного дня після роботи я вирішив побувати на Норкському житловому масиві, цього разу в пенсіонерів.

Смеркало, коли я підійшов до будинку, в якому мешкали пенсіонери. Двері відчинила гарненька голубоока дівчина років вісімнадцяти.

— Вам кого? — запитала вона.

— Господаря квартири.

— Сурику, це до тебе, — гукнула вона. З квартири долинав веселий галас.

— Сурику! — знову покликала дівчина і звернулася до мене: — А ви заходьте.

Біля дівчини виріс юнак.

— Мені треба поговорити з вашим дідом, Сурику, — мовив я.

— Його немає вдома. А ви заходьте, будь ласка. Дідусь з бабусею пішли, але незабаром повернуться.

— Далеко пішли?

— В гості.

— Тоді я іншим разом, — сказав я і взявся за ручку дверей, та Сурик з дівчиною затримали мене:

— Не йдіть! Дідусь скоро повернеться. Він сердитиметься, коли дізнається, що я не втримав гостя.

— Прошу, заходьте, — запросила дівчина.

Я зайшов. У кімнаті за столом сиділа молодь. Побачивши мене, всі замовкли. Та вже за якусь хвилю знову весело загомоніли. Хрипкувато виспівував свої знамениті блюзи Луї Армстронг.

— Фреде, це дідусів знайомий, посунься. Елю, розваж гостя, — розпорядився Сурик, посадивши мене поруч з дівчиною, а сам подався на кухню.

Голубоока Еля поставила переді мною келишок. Фред обережно взяв пляшку і налив горілки. Коли пісня скінчилася, Фред підвівся:

— Вип’ємо! — звернувся він до мене. — Спочатку випийте горілки, а потім — що захочете.

— Дякую, я не п’ю, — відповів я. — А от щось з’їсти не відмовився б.

— Так не можна. Треба випити.

Фред мав приємні риси обличчя, атлетичну статуру, розумні, добрі очі.

— Не можу, — відмовився я.

— Який же з вас мужчина? — гукнув хтось, видно, вже вахмелілий.

Я подивився на келишок. Пити й справді не хотілося, від горілки в мене завжди боліла голова.

— Ви що, однокурсники? — запитав я Фреда.

— Ні. Я, наприклад, працюю на фабриці. Не пройшов по конкурсу в інституті.

— А інші?

— Вони — студенти. З нашого класу тільки ми з Вовою не потрапили до інституту. — Він кивнув до високого юнака, що стояв біля вікна і час од часу підносив до обличчя букетик фіалок. Вигляд у нього був замріяний.

Посидівши ще трохи, я вирішив не чекати господаря квартири (та і яка розмова могла вийти в такий час!) і непомітно покинув компанію.

Вночі мені приснився жахливий сон. Хлопець і дівчина, ті, що сиділи навпроти, озброївшись величезними ножами, поволі підступали до мене, примовляючи: “Ми самі, самі, свідків тут немає”. Я поривався втекти від них, та мої ноги ніби приросли до землі.

Потім вони зникли, і з’явилися очі Елі, сині-сині! “У лісі похований під деревом”, — чув я її голос. Переді мною постали Лорійські ліси, де минуло моє дитинство. Зелене поле, вдалині — ліс. Я був сам посеред поля, довкола густо цвіли сині фіалки. “Зірву по дорозі назад”, — мовив я собі і вирушив у ліс. І прокинувся. Чудесні фіалки все ще стояли перед очима. Я навіть пошкодував, що не зірвав їх. Швидко склепив повіки, сподіваючись, що сон повернеться, та хоча й заснув, фіалок більше не бачив.

Перш ніж вирушити на Норкський масив удруге, я вирішив навідатися до комірника. Сагакян пішов зі мною.

Прийняли нас привітно, й одразу ж запанувала атмосфера довіри. Обидві дочки господаря вчилися в університеті, син — у медичному інституті.

— Ви — щаслива людина, всім дітям зуміли дати вищу освіту!

— Вони самі вступили, не подумайте чогось там, — заговорила їхня мати. — На п’ятірки склали вступні екзамени…

Вибачившись, я вийшов з господарем в іншу кімнату. Почувши про мету мого візиту, він лише здивовано стенув плечима. Нічого конкретного розповісти він не міг. Я вже не мав сумніву, що від подружжя пенсіонерів теж нічого не дізнаюсь, і просто поцікавився, до кого з сусідів частіше навідувалися люди і чи довго вони гостювали.

— У кого їх не буває, гостей? — відповів господар. — У всіх хтось гостював…

— А траплялося таке, що гості лишались, а господарі виїздили?

— У мене — ні.

— А в сусідів?

— Не можу пригадати, — комірник засміявся. — Якби тоді знав, що ви зацікавитеся, спробував би запам’ятати. Скільки років минуло!.. Навряд вам пощастить розплутати цей клубок.

— Все-таки сподіватимемось, — мовив я і розпрощався з господарями.

Цього разу старий виявився вдома. Втім, важко було назвати його старим — кремезний, бадьорий, міцний, що той дуб. Довідавшись, хто я, підвівся, відчинив шафку, дістав звідти пляшку і запросив до столу.

— Сідай, синку. Це ти заходив учора?

— Так, мене майже силоміць затягли до вас, я не сказав, хто такий, щоб не псувати молодим настрою. Та вони й не питали… Гостинний у вас онук.

— У мене вдався. Ану, синку, хильнемо по келишку, Я пояснив мету своїх відвідин.

— З мого підвалу? — здивувався Степан Іванович. — Він же весь час був замкнений! Може, труп давній або експерти щось наплутали?

— Ні, в таких випадках помилок не буває. На те й експертиза.

— Знаю, знаю, синку, сам був колись чекістом. У двадцятих роках воював з бандами.

— Значить, зрозумієте мене.

— А чого ж, зрозумію, тільки от допомогти не зможу.

— Степане Івановичу, кажуть, у вас часто гості бували?

— І тепер бувають, мої двері для всіх відчинені.

— Ні, я маю на увазі тих, які гостювали за вашої відсутності.

— Траплялось і таке.

— Хто це був? Чи не могли б ви згадати?

— Наїздило чимало… З Тбілісі родич і тепер навідується двічі-тричі на рік, братові онуки з