Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

мене. Відчуваю, що це остання ніч, коли я ще з вами. Вранці мене стратять. Це останній лист до вас. Я не боюся смерті, і бог пошле мені сили прийняти її спокійно і гордо. Я виконала свій обов’язок перед Вітчизною, Бельгією, сім’єю і вами. Ніколи не забувайте, що у ваших жилах тече російська кров. З часом вона покличе вас на батьківщину ваших рідних, дідів І прадідів. Вклоніться ж низько Росії від мене, передайте, що я дуже любила її. Прощайте, діти мої. Любіть одне одного. Ваша мама”.

Народилася Марина в сім’ї офіцера Російського військово-морського флоту капітана 2-го рангу Шафрова Олександра Олександровича, учасника оборони Порт-Артура, кавалера ордена Володимира 2-го ступеня з бантом і мечами. Олександр Олександрович під час громадянської війни виїхав з сім’єю за кордон і, пройшовши всі кола емігрантського пекла, мріяв повернутись на рідну землю.

“Я живу, — казав Шафров, — як моряк у далекому плаванні. Чекаю лиш години, коли мій корабель причалить до рідного берега”.

В 1939 році Шафров подав документи в радянське посольство на виїзд, і з того часу його сім’я жила чеканням. Тільки й розмов було: Москва! Москва!

Але вибухнула війна. Фашисти окупували Бельгію, і перед російською еміграцією постало питання, як жити далі.

Шафров категорично заявив: “Наша доля єдина з долею бельгійців. У нас спільне горе, спільний ворог, і з цим ворогом треба битися спільно”.

Це сталося 8 листопада 1941 року в Брюсселі на площі Порт де Намюр, неподалік від парадного входу до воєнної комендатури фашистських окупаційних війск. Марина Шафрова серед білого дня в центрі столиці заколола ножем заступника військового коменданта.

— Не можна бути байдужим до долі батьківщини, — казала вона керівникам бельгійського руху Опору. — Війна змусила емігрантів переглянути своє ставлення до Радянської Росії. Багато офіцерів шкодують, що не можуть разом зі своїми співвітчизниками піти на фронт. Вони готові тут, у Брюсселі, голими руками душити фашистів.

Три дні, подумки перебираючи варіант за варіантом, вистежувала Марина свою жертву. І вирішила вбити фашиста в центрі міста, щоб усі зрозуміли: це вбивство з політичних міркувань.

…Минуть роки, і чоловік Марини — Юрій Миколайович Марутаєв уже після війни розповість кореспондентам: “З окупацією Бельгії і особливо після нападу Німеччини на Радянський Союз Марина не знаходила собі місця”. Невже у всьому Брюсселі, — питала вона, — не знайдеться хоча б один сміливець, здатний на диверсію чи терористичний акт? Це послужило б поштовхом для багатьох. Комусь би стало соромно за свою покору та бездіяльність”.

Вона була певна, що волелюбний бельгійський народ не поставлено на коліна і він ще скаже своє слово — йому тільки потрібен приклад. І Марина сама вирішує подати цей приклад. 8 грудня 1941 року, прослухавши по радіо повідомлення про початок наступу радянських військ під Москвою, вона сказала: “Тепер моя черга діяти…”

Звістка про вбивство фашистського офіцера миттю облетіла окупований Брюссель. Бельгійці захоплювались мужністю невідомого героя. Ім’я Марини лишалося незнаним цілих сім днів. На пошуки фашисти кинули гестапо, воєнно-польову жандармерію, СД, поліцію. Про терористичний акт доповіли в ставку Гітлера. За пошуками безстрашного патріота уважно стежили Гіммлер і Геббельс. Проте безперервні облави, масові арешти, катування не давали бажаних наслідків. Гестапівцям вдалося тільки дізнатися, що майора вбила жінка.

З місця вбивства Марину вивіз на таксі шофер Матеньї. Випадково побачивши, як вона нещадно розправилася з фашистом, він був вражений. “Я схиляюсь перед вами, — казав він Марині. — І всі чоловіки Бельгії зроблять те саме. Я молитимусь за вас”. Серед інших шоферів таксі, захоплених німцями, опинився і Матеньї. Але навіть під тортурами в гестапо він не виказав Марини.

Гітлерівці від власного безсилля схопили шістдесят заложників. Було оголошено, що їх розстріляють, якщо протягом тижня до військової комендатури не з’явиться той, хто вбив майора…Додому Марина прийшла стривоженою: такого повороту подій вона не чекала. Марутаєв допоміг їй зняти пальто, ніжно обняв за плечі, повернув до себе.

— Що трапилось, Марино?

Лагідно відвела вона його руку, зняла берет, і Марутаєв не повірив своїм очам — її густе чорне волосся припорошила сивина. Десять днів тому за наказом командира корпусу бельгійської партизанської армії Марина, щоб не ставити під удар сім’ю, найняла квартиру й пішла туди жити під чужим прізвищем. Що ж сталося з нею за ці десять днів?

До матері підійшов семирічний Микита. Вона, цілуючи, пригорнула до грудей його чубату голівку, і Марутаєв зрозумів: сталося щось страшне.

Схилилася над ліжечком трирічного Вадима, обережно, як це вміють робити лиш матері, відгорнула край ковдри і поклала долоньку на груди сплячого хлопчика. Марутаєв обережно взяв її за руку, і Марина стрепенулася всім тілом, не в силі вимовити бодай слово. Дбайливо вкутавши Вадима, повернулася до Марутаєва.

— Це я вбила, — прошелестіла безкровними губами.

— Ти вбила? Кого? — здивований Марутаєв теж перейшов на шепіт.

— Заступника військового коменданта Брюсселя майора Крюге, — відповіла вже на повний голос і, перш ніж до Марутаєва дійшло значення почутого, глянувши на годинник, попередила:

— Через годину мушу бути в комендатурі.

— Але… — приголомшений жахливою бідою, Марутаєв, застогнавши, схопив її за плечі. — Не пущу!

Марина віддано пригорнулась до нього, прошепотіла голосом, який Марутаєв запам’ятав на все життя:

— Не забувайте. Пам’ятайте про мене.

Минули десятиліття, а Марутаєв, ніби це було вчора, бачить її схиленою над ліжечком сина. Бачить її схвильованою, заслуханою не в биття синового серця, а в голос своєї совісті. Пізніше він зрозумів: тоді в ній боролись два почуття — любов до своїх дітей і обов’язок перед тими, кого фашисти прирекли на смерть, перед шістдесятьма заложниками.

15 грудня 1941 року Бельгія завмерла, чекаючи фатальної розв’язки: що вчинить невідома героїня, яке прийме рішення? І ніхто не сподівався, що