Читати книгу - "Страта"

— Пані Хміль?

Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нікому не давати її номера...

— Пані Хміль? Мене звуть Ніколан Петер, я прошу вибачити мені, якщо потривожив...

Він зробив паузу ніби ненавмисне — щоб вона люб’язно спростувала його — мовляв, нічого страшного, я слухаю.

Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.

— Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.

— Про мого колишнього чоловіка, — наголосила вона мимохідь.

У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.

— Він... живий?

— Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення...

— То він живий?!

— Так, звичайно... Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки...

Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей...

— Він... щось накоїв?

Ні, навпаки! Можливо, його навіть представлять до нагороди...

Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена підійшла до столу і поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював її.)

— Тоді — до чого тут я?

— Нам необхідно зустрітися.

Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку...

Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету — а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей...

— Сьогодні?

— Завтра вранці, — невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. — Якщо побажаєте, за вами пришлють машину...

— У мене багато роботи, — повідомила вона про всяк випадок.

...Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку — першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися — аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці...

І — закрутилося...

На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали... до Івоніки в гості.

Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик — величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків...

Вікна його будинку були порожні й темні — батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.

Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю...

У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею...

Івоніка спрагло й часто дихав. Він ніяковів, усміхався, здригався — і, нарешті, заліз до неї під ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очі й віддала себе в руки долі... Аж тут під самісінькими вікнами гримнув ні сіло ні впало духовий оркестр.

...Ірена здригнулася — спогад було занадто виразний... Зняла руку з теплого панцира. Обмінялася поглядом із черепахою, послухала шум вітру за вікном, втомлено опустилася в крісло.

Негідник... Того дня він зустрів парочку закоханих і безпомилково накинув на дівчину оком. Простежив. А потім вигріб із кишень весь дріб’язок і зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення...

...Вони стояли під вікном — бадьорі волоцюги з мідними трубами, — оті, з перехрестя... І гриміли весільний марш так, що в сусідніх будинках перелякано засвічувалися вікна... Бамс! — пронизливо клацали тарілки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась і гарячково почала одягатись, а Івоніка укляк стовпом, а потім хутко рвонув вікно, обриваючи поролонові смуги утеплювача, і пошпурив на музикантів круглу табуретку...

Здоровезна туба з’імітувала непристойний пшик.

Івоніка опустився на підлогу й гарячково згадував усі брудні лайки — які знав і колись чув та забув, і ще такі, яких не знав і не чув — вони придумалися на ходу і тому вилітали з рота якось жалюгідно...

Яка вона була дурепа... Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка — ідіотки?!

А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину...

А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою... А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, — ніякого Івоніки в слухавці