Читати книгу - "Байки проти ночі"

— Ясно, — кивнув хлопець і відійшов, утративши до мене інтерес. Та й про що, власне, було теревенити чотирнадцятилітньому підлітку з семирічним першокласником, якщо обоє ще були за тією віковою межею, коли навіть рік різниці здавався ледве не цілим десятком.

Однак це мене трохи підбадьорило — тепер я знав тут хоч когось на ім’я.

Ніщо так швидко не прояснює питання лідерства, як маленьке суспільство, і я вже незабаром знав суть тутешнього табеля про ранги. Серед «наших», як, утім, і в усьому відділенні, повністю верховодили двоє хлопців: дванадцятирічний Андрій і семикласник Ігор, який зволів першим познайомитися зі мною. Нижчу за ієрархією сходинку займали кілька молодших хлопців, ще нижче стояли страшенні боягузи й слабаки, ну а саме підніжжя належало нам — дрібноті. До того ж серед восьми «наших» меншим за мене виявився тільки шестирічний Богдан, який майже весь час лежав у ліжку з загіпсованою ногою.

Це стало першим моїм досвідом (якщо, звичайно, не брати до уваги брата) перебування в колективі, де не всі однакові за віком і силою. Так-так, і за силою теж — ніде ця різниця не стає такою помітною, як у маленькому світі, де хтось може виявитися буквально вдвічі, а то й утричі більшим за тебе. А я був мальком, який опинився в одному акваріумі з великими рибами.

Одразу по закінченні «тихої години» я мав ще одне незабутнє знайомство, коли до нашої палати почали сходитися всі охочі погратися. З Нонною, так її звали. Порівняно зі мною вона була справжньою кобилою, і в неї була своя особлива гра. От тільки куточок для гри її цікавив так само, як лисицю заяче лайно. Вона начебто прийшла перекинутися кількома словами зі старшими хлопцями. І тут побачила мене.

— А, та це ж новенький, — сказала вона, зацікавлено мене розглядаючи, хоча познайомили зі мною всіх ще за обідом. Я нічого не відповів, тільки подивився на неї. Вигляд у мене, напевно, як і раніше, був сумний, тому Нонна підсіла до мене й обійняла за плечі:

— Напевно, ще не звик. Хочеш додому?

Я кивнув.

— Нічого, це скоро мине, — посміхнулася Нонна. У неї була неймовірно чарівна посмішка. Я вже майже був готовий закохатися, та вона раптом сказала:

— Відкрий рота.

— Навіщо? — запитав я, згадавши лікарів, які просили мене зробити те саме, і надто добре знаючи, що просто заради цікавості про це не просять.

— Ну відкрий, — наполягала Нонна, продовжуючи так само мило мені посміхатися.

Я помітив, як Ігор дивиться на нас з другого кінця палати, і той вираз його обличчя змусив мене одразу ж нашорошити вуха. Він наче знав наперед, що мало трапитися далі.

Е ні, не хочу я ваших сюрпризів, не такий уже дурник, лікарі досить попрацювали, щоб зробити з мене недовірливе мишенятко, користуючись тими самими методами (відкрий рота, дитинко, боляче не буде… спусти штанці, щоб тільки глянути на твої гарні сіднички… закоти рукавчика), щоразу ховаючи за спиною або здоровенного шприца, або якусь блискучу металеву хріновину, напевно, запозичену в гестапо. Тому не дочекаєтеся, «обережність» — моє друге ім’я.

Я замотав головою, втягнувши губи між зубами.

— Це буде цікаво, — повторювала Нонна з тією самою чарівною посмішкою, якій, бачить Господь, навіть зараз мені було нелегко противитися, однак у її світло-карих очах уже затанцювали вогники роздратування через мою впертість. Угу, ці нюанси ми теж проходили.

— Ти що, злякався? Ха!

Ігор, як і раніше, спостерігав за нами з тим самим виразом обличчя. Він знав, який фокус-покус ховає Нонна за спиною. Напевно, він уже не раз бачив її шприц.

Невідомо, чим би все закінчилося, але тут у поле зору зненацька потратив один із «фуфлижників». Він був приблизно одного віку зі мною і, як потім з’ясувалося, приїхав того самого дня, тільки вранці.

— Я… Мені цікаво. Я хочу! — маленький недоносок кинувся до нас, розкриваючи на ходу пельку з такою завидною запопадливістю, що ледве шкіра на обличчі не тріснула.

Нона знову коротко глянула на мене, знизала плечима і… смачно харкнула зацікавленому дурню в рот. З такою силою, неначе з духової рушниці фухнула. Було чути навіть вологий ляпанець усередині. Протягом ще кількох днів я міг, заплющивши очі, бачити знову й знову, начебто це уповільнена зйомка, як зеленкуватий слиз з її шмарклів і слини летить малому до рота. І цей вологий звук… Не збагну, де вона так здорово цьому навчилася.

Я насилу стримався, щоб не ригнути прямо собі під ноги, а допитливий малий зайшовся у сиреноподібному ревінні й спробах відплюватися. Усе його тіло здригалося у блювотних спазмах, а Нонна з верескливим реготом відкинулася на моє ліжко, як повія, якій не терпиться, щоб її як слід відшмагали. Дехто теж розсміявся. Але не всі. Я підозрюю, мовчали ті («наших» серед них не виявилося), які, як мухи, приклеїлися раніше на солодку посмішку Нонни.

Ігор схвально підняв великий палець угору, дивлячись на мене.

Коли малий, покуштувавши шмарклів, вибіг з палати, продовжуючи голосити й плюватися, Нонна піднялася, обсмикнула спідницю і, навіть не глянувши в мій бік, теж попрямувала до виходу, немов забула, навіщо приходила. І ось тут я цілком ясно зрозумів, навіщо — ну звісно, заради мене, щоб виконати свій улюблений трюк з новоприбулим недолітком (звичайно, що навіть у її п’ятнадцять такий фокус із хлопчиськом, років на три старшим за мене, міг би їй дорого обійтись). Назвіть це дитячою інтуїцією, але я відразу здогадався, що вона проробляє це з усіма, з ким може дозволити собі