Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

«Ні, ну що він собі думає? Я життя йому врятувала, а він… Ще й голодна, як вовк!» — думалося їй. Пройшовши ще трохи, вона спитала вона себе: «А хто врятував мене вночі?» — і придивилась до чугайстра уважніше. Це таки міг бути він!

Тим часом її проводар зупинився, зробив кілька кроків до центру галявини і покликав до себе. Вона підійшла ближче. Чугайстер здійняв руки, різко опустив їх, потім ще раз і тричі обернувся навколо себе. Їх огорнуло сяйвом, і вона не встигла змигнути оком, як опинилась у величезній печері. «Де я?» — і сама собі всміхнулася: минулої ночі вона запитувала, хто вона, а тепер — усього лише де вона. Це вже бодай щось…

Навколо було достатньо світла, щоб розгледіти кам’яні стіни, які велично піднімалися вгору і губились у темряві. Озирнувшись, побачила, як чугайстер підійшов до стіни, провів по ній рукою — утворилися двері, які легко прочинилися.

Вони опинились у залі, привітній і затишній. І диво — там був стіл! І найбільше, що її зацікавило, — кабаняче стегно посеред столу. Пахло печеним м’ясом і вогнищем. Ніяких приправ, саме лиш м’ясо, пізніше вона згадувала його смак не раз. Вона накинулась на кабанячу ногу, гризла її, кусала, сік стікав по щоках і скрапував на стіл…

Нарешті, голод вгамувався. Можна було відпочити і роззирнутися…

Перед столом, просто навпроти неї, стояли двоє. Чугайстер, про якого вона геть забула, і дівча з зеленим волоссям і такими ж яскраво-зеленими очима.

— Яка я рада тебе бачити, Руто! Як же я хвилювалась! — вигукнула дівчина.

— То це вона і є?! — здивовано вигукнув чугайстер. — То ж я дивлюсь, якась дивна відьма, ніби й не знає, якою силою володіє.

— Стривайте! Я ніц не розумію. Хто ви і звідки мене знаєте? Мене звати Рута? Хто я така? Що за силою я володію?!

— Ти відьма Рутенія. І здається, ти напилася з Джерела Забуття…

Донедавна сонячні ранки радували Добровіна. Він прокидався, щойно перші сонячні промені торкалися тіла, молився всім добрим богам, потім поринав у роботу над новими замовляннями, закляттями, ритуалами і молитвами. Коли до сніданку лишалося близько години, спускався у бійцівську залу. Мало хто бачив Добровіна в бою, але ті, хто бачив… Ніхто б і не запідозрив за високим і худорлявим тілом, довгим сивим волоссям і бородою, тонкими руками з пергаментною шкірою, тієї сили… Після сніданку — справи державні: розмови зі Старшим Князем, зустрічі з князями Словунських земель, послами з інших держав… Спокій приходив увечері: роздуми, книжки, плани.

Цей ранок почався інакше. Коли Добровін, немов скинувши з грудей важезний тягар, нарешті розплющив очі, то зрозумів — сонце давно встало. Воно засипало кімнату своїми променями, але звичної радості у відьмака не викликало. Тривога минулої ночі не розвіялась. Добровін сів за стіл з паперами, взяв книгу, та відразу відклав: вперше за багато років його руки тремтіли. «Напасть якась!» — вилаявся й сховав долоні під стіл. Тоді обхопив ними голову і сперся ліктями на коліна.

Рвучко підвівся з крісла і попрямував до бійцівської зали. Може, хоч там вдасться позбутися цієї невизначеності, спустошення, виснажливої тривоги, яка затягує і не дає можливості ані думати, ані нормально відчувати, ані жити. Та й тут не склалося: зала була переповнена. Він прийшов запізно, і тепер тут вправлялася княжа дружина. Добровін наказав принести їжу до себе в кімнату, а сам вирішив пройтися садом. Він завжди так робив, коли треба було обміркувати щось складне. Краще відкинути те на деякий час, забути, й тоді рішення прийде саме.

Добровін вийшов із замку і підставив обличчя сонячному світлу. Думки його повернули в бік справ державних. А думати було про що. Хоча б про те, що скоро зима, і чергові вибори Старшого Князя. То дарма, що Яр ще десять років тому, зовсім юним, став третім зі свого роду Старшим Князем. Люд думає про життя теперішнє, а Яр діє не дуже вправно. Його обрали, сподіваючись на поєднання бойового духу і мудрості. На жаль, першого виявилося більше, ніж другого. Мрія про бойові звитяги зростала і стала нав’язливою ідеєю. Радники просто не встигали відмовляти його від нових і нових авантюр — то розпочати війну з Богумиром, то відібрати якісь землі у Орії, то рушити походом до земель песиголовців чи подивитися, що знаходиться за Великими Пустелями. То, звісно, діла геройські, відважні, але зараз Словунії треба дещо інше — увага до справ внутрішніх. Занепадає відьмацтво: щороку все менше охочих навчатися. Ба навіть більше, люди стали боятися відьмаків: якісь чутки повзли з Богумиру про криваві відьмацькі ритуали. Ще й досі не вдалося знайти тих, хто ширив ті плітки, а їх точно хтось свідомо поширював, Добровін це відчував. Стало менше надходити податків, і казна танула на очах. Рутенія зникла… Це як початок бурі — спершу дме легенький вітерець, якого ніхто не помічає, потім він міцнішає. Спочатку крапає одна крапля — на неї не звертають уваги, потім дві — від них відмахуються, далі чотири — думають, що дощ швидко мине. Нарешті зриваються злива і град, від яких немає рятунку, яких не витримує жодна стріха, які затоплюють житла, знищують посіви, вбивають