Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

— От не поталанило! — пробурчав матрос. — А то б усі її грошики дісталися мені…

Коли Джейн Клейтон піднялася на «Кінкед», то побачила, що на палубі нікого немає. Не було жодного знаку тих, кого вона шукала, ані когось іншого на борту. Але вона почала шукати чоловіка й сина, без надії сподіваючись десь тут знайти їх.

Вона хутенько кинулась до великої каюти, половина якої видніла над палубою, і подалася вниз вузькими стрімкими східцями. Ось Джейн опинилася в головному приміщенні, обабіч якого містилися каюти команди, однак не почула, як одні двері швидко зачинилися перед нею. Вона пробігла по всьому приміщенню й повернула назад, зупиняючись біля кожних дверей і сподіваючись почути хоч якийсь звук.

Скрізь панувала лиховісна мовчанка, і в цій мовчанці їй, перестрашеній, здавалось, немов биття її серця сповнює увесь корабель громохкими ударами на сполох.

Джейн заходилася обережно прочиняти одні, другі двері; всі каюти були порожні. Поглинута тривогою, вона навіть не почула, як почав здригатися корпус корабля, не звернула уваги на шум корабельної машини, на удари гвинта. Остання необстежена каюта. Джейн штовхнула двері, але назустріч їй вихопився якийсь дужий смаглявий чоловік; брутально схопивши за руку, він втяг жінку до тісної смердючої каюти.

Налякана несподіваним нападом, Джейн Клейтон пронизливо зойкнула, але тієї самої миті чоловік міцно затулив їй рота долонею.

— Коли від’їдемо далі від берега, люба моя, — сказав він, — тоді можете репетувати донесхочу.

Леді Грейсток озирнулась, аби роздивитися неголене обличчя, яке близько схилилося до неї. Чоловік послабив стиск своїх пальців на її вустах, і вона враз сахнулася з тихим стогоном жаху, бо впізнала того, хто її полонив.

— Ніколай Роков! Мсьє Тюран! — прошепотіла вона.

— До ваших послуг і цілую ручки! — відповів росіянин, низько вклоняючись.

— Де мій хлопчик? — мовила вона наступної миті, не звертаючи уваги на його глузливу чемність. — Де він? Благаю вас, віддайте мені сина. Як ви можете бути таким жорстоким, Ніколаю Роков, адже ви людина, у вас повинна лишитись хоч крихта жалю. Чи він на цьому кораблі? Скажіть мені, на Бога, скажіть, де він? Якщо у ваших грудях є щось схоже на серце, відведіть мене до моєї дитини.

— Якщо ви беззастережно виконуватимете мої вказівки, з ним не скоїться нічого лихого, — мовив Роков. — Вам не завадило б пам’ятати, шановна пані; ви самі винні в тому, що опинилися тут. Ви доброхіть дісталися на корабель, а тепер маєте наслідки. Я навіть не гадав, — мовив він сам до себе, — що мені пощастить аж так дуже.

І він пішов на палубу, замкнувши свою полонянку на ключ. Після цього Джейн не бачила Рокова упродовж кількох днів.

Річ у тім, що з Рокова був нікудишній моряк, бо він не зносив морської хитавиці, а першого ж дня піднялися такі великі хвилі, що він звалився на койку з сильним нападом морської хвороби.

Цими днями єдиним відвідувачем леді Грейсток був замурзаний швед, кухар з «Кінкеда», який приносив їй їжу. Він звався Свен Андерссен і тільки тим і пишався, що його прізвище пишеться з двома «с».

Це був цибатий здоровило з довгими рудими вусами, жовтим, хворобливим обличчям і з чорними нігтями на брудних пальцях. Від одного його вигляду у бідолашної жінки пропадав будь-який апетит; а ще ж він щоразу, приносячи їй їжу до каюти, вмочав свого брудного великого пальця в страву, немовби стверджуючи в такий спосіб свою кулінарну майстерність.

Його маленькі сині вузько посаджені очиці ніколи впрост не зустрічалися з очима Джейн. У всій його зовнішності, в жестах, котячій ході вчувалася причаєність і глибоко прихована підступність. За пасок йому правила засмальцьована мотузка, на ній висів брудний фартух, а за паском завжди стирчав довгий ніж, що ще більше посилювало бридке враження, яке справляв цей тип. Хоча ніж був неодмінною приналежністю його фаху, Джейн ніяк не могла позбутися думки, що ця зброя, за найменшого приводу з її боку, буде вжита зовсім не з кулінарною метою.

При леді Грейсток кухар завжди понуро мовчав; вона ж, навпаки, щоразу зустрічала його люб’язною усмішкою і не забувала подякувати за принесену їжу, хоча здебільшого їй доводилось вихлюпувати вміст казанка в ілюмінатор каюти, щойно за шведом зачинялися двері.

У ці мотброшні перші дні ув’язнення два питання невідчепно мучили Джейн Клейтон: чи живий її чоловік і де дитина? Вона була цілковито переконана, що її син перебуває тут, на пароплаві, й що він живий. Але чи зберегли бандити життя Тарзанові? Вона могла тільки гадати…

Леді Грейсток знала, як люто, непримиренно ненавидів росіянин її чоловіка. Вона була певна, що лиходій заманив Тарзана на пароплав саме для того, щоб досхочу вдовольнити свою жадобу помсти — за те, що Тарзан зруйнував підступні плани Рокова й призвів до його ув’язнення у французькій тюрмі.

Тарзан тим часом лежав у темряві трюму, не підозрюючи, що і його дружину ув’язнено, ще й зовсім поруч.

Той самий швед, що носив їжу для Джейн, обслуговував і його; Тарзан кілька разів намагався втягти його в розмову, але всі ті зусилля були марні:

Він сподівався випитати в того, чи справді малий Джек на цьому пароплаві, але здоровань на всі запитання відповідав, немилосердно калічачи англійську мову, одне-едине кожен раз: «Я тумай, вітер скоро сильно тути». І Тарзанові хоч-не-хоч довелося відмовитись від подальших спроб розворушити його.

Так минуло кілька тижнів. Обом полоненим вони видалися місяцями. Куди плив цей пароплав? Ні Тарзан, ні Джейн не знали, під час плавання «Кінкед» зупинився тільки раз, щоб повантажити вугілля, а тоді одразу ж продовжив свій шлях, якому, здавалося, кінця не буде.

Лише одного разу Роков зайшов до Джейн