Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Так вони й жили удвох в одній кімнаті. Бім ріс міцненьким. Дуже скоро він дізнався, що хазяїна звуть «Іван Іванович». Розумне цуценя, тямуще. І потроху воно засвоїло, що нічого не можна чіпати, можна лише дивитися на речі та людей. І взагалі нічого не можна, якщо не дозволить або не накаже хазяїн. Так оце «не можна» стало головним законом Бімового життя. А очі Івана Івановича, інтонація, жести, чіткі слова-накази та слова-ласки були головними у собачому житті. Більше того, самостійні рішення зробити щось аж ніяк не повинні були йти всупереч бажанням хазяїна. Зате Бім поступово почав навіть угадувати деякі наміри друга. Ось, наприклад, стоїть друг перед вікном і дивиться, дивиться вдалечінь і думає, думає. Тоді Бім сідає поруч і теж дивиться і теж думає. Людина не знає, про що думає собака, а собака усім своїм виглядом говорить: «Зараз мій добрий друг сяде за стіл, неодмінно сяде. Походить трошки з одного кутка в другий і сяде і водитиме по білому аркушу паличкою, а та тихо-тихо шепотітиме. Це буде довго, тому посиджу-но і я біля нього». Потім тицьнеться носом у теплу долоню. А хазяїн скаже:

— Ну що ж, Бімко, будемо працювати, — і справді сідає.

А Бім бубличком скручується біля ніг або, якщо сказано «На місце», піде на свій лежак у куток і чекатиме. Чекатиме погляду, слова, жесту. А втім, через деякий час можна й зійти з місця, пововтузитися з круглою кісткою, яку розгризти неможливо, але погострити зуби — будь ласка, тільки не заважай.

Та коли Іван Іванович затулить обличчя долонями, зіпершись ліктями на стіл, тоді Бім підходить до нього й кладе різновуху мордочку на коліна. І стоїть. Знає, погладить, знає, другові щось не по собі. А Іван Іванович подякує:

— Спасибі, любий, спасибі, Бімко, — і знову шепотітиме паличкою по білому паперу.

Так було дома.

Але не так було в лузі, де обидва забували про все. Тут можна бігати, гратися, ганятись за метеликами, перекидатися в траві — усе було дозволено. Одначе й тут, після восьми місяців Бімового життя, усе пішло за хазяїновими командами: «Іди-іди» — можеш гратися. «Назад!» — дуже зрозуміло, «Лежати!» — абсолютно ясно, «Ап!» — перестрибуй, «Шукай!» — знаходь шматочки сиру, «Поруч!» — іди поруч, але тільки ліворуч, «До мене!» — швидко до хазяїна — матимеш грудочку цукру.

І багато інших слів вивчав Бім до року. Друзі все краще й краще розуміли одне одного, жили як рівні — людина й собака.

Але одного разу трапилось таке, що Бімове життя змінилося, і він подорослішав за кілька днів. Сталося це лише тому, що Бім раптом виявив у хазяїна велику разючу ваду.

Було так. Пильно й старанно йшов Бім через луг човником, вишукуючи розкиданий сир, і раптом серед різних пахощів трав, квітів, самої землі та річки ввірвався струмінь повітря, незвичний і хвилюючий: пахло якимось птахом, зовсім не схожим на тих, яких знав Бім, — горобців там різних, веселих синиць, трясогузок і всілякої дрібноти, яку нізащо не наздоженеш. Пахло чимось невідомим, що бентежило кров. Бім зупинився й озирнувся на Івана Івановича. А той звернув убік, нічого не помітивши. Бім був здивований: друг нічого не вловив нюхом. Та він же каліка! І тоді вирішив сам: тихо переступаючи в підтягуванні, почав наближатися до невідомого, вже не дивлячись на Івана Івановича. Кроки ставали повільнішими, він ніби обирав точку для кожної лапи, щоб не зашарудіти, не зачепити бадилинку. Нарешті запах став таким гострим, що далі йти було вже неможливо. І Бім, так і не поставивши на землю правої передньої лапи, завмер на місці, застиг, немовби скам'янів. Це була статуя собаки, неначе створена майстром-скульптором. Ось вона, перша стойка! Перше пробудження мисливської пристрасті аж до самозабуття.

О ні, хазяїн тихо підходить, гладить Біма, той ледь-ледь трепетно здригається:

— Добре, добре, хлопчику. Добре. — І бере за нашийник. — Уперед… Уперед…

А Бім не може — нема сили.

— Вперед… Вперед… — тягне його Іван Іванович.

І Бім пішов! Тихо-тихо… Залишається зовсім мало — здається, невідоме поряд. Але раптом рішучий різкий наказ:

— Уперед!!!

Бім кинувся. Враз із шурхотом випурхнув перепел. Бім рвонув за ним і-і-і… погнав, пристрасно, чимдуж.

— Наза-ад! — крикнув хазяїн.

Та Бім нічого не чув, вух наче й не було.

— Наза-ад! — І свисток. — Наза-ад! — І свисток.

Бім біг доти, доки не загубив перепелячого сліду, а потім, веселий і радісний, повернувся. Але що ж це таке? Хазяїн похмурий, дивиться створю, не пестить. Усе було ясно: немає нюху в його друга! Нещасний друг… Бім якось обережненько лизнув руку, виказуючи цим зворушливе жаль до явної спадкової неповноцінності найближчої йому істоти.

Хазяїн сказав:

— Та ти зовсім не про те, дурнику. — І веселіше: — Ану ж бо, почнімо. Біме, по-справжньому. — Він зняв нашийник, начепив другий (незручний) і пристебнув до нього довгий ремінь. — Шукай!

Тепер Бім розшукував запах перепела — більш нічого. А Іван Іванович спрямовував його туди, куди перемістився птах. Бімові було невтямки, що його друг бачив, де приблизно сів перепел після ганебної погоні (нюхом, звичайно, не чув, а бачити — бачив).

І ось той самий запах! Бім, не помічаючи ременя, звужує човника, тягне, тягне, підняв голову і тягне верхом… Знову стойка! На тлі призахідного сонця він напрочуд красивий — це не кожен і зрозуміє. Тремтячи від хвилювання, Іван Іванович узяв кінець ременя, міцно закрутив на гуну й тихо наказав:

— Вперед… Вперед.

Бім пішов на підводку. І ще раз на мить зупинився.

— Вперед!!!

Бім так само кинувся, як і вперше. Перепел тепер спурхнув з пружним скрекотом крил. Бім знову нерозважливо кинувся був наздоганяти птаха, але… ривок ременя змусив його відскочити.

— Назад!!! — крикнув хазяїн. — Не можна!!!

Бім, перекинувшись, упав. Він