Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Зірок не видно було — бомбардувальники йшли високо. Але голос той приємно відгукнувся у серці Малюка, бо юнак говорив так упевнено, що не можна було не повірити.

Малюк уважно дивився в небо й прислухався до гулу моторів; той гул підбадьорював, додавав сили й сміливості. І він жвавіше попрямував тією ж кривою вуличкою, що вела його все далі й далі від центру міста у знайоме міжгір’я.

За кілька хвилин почулися віддалені вибухи. Малюк уповільнив кроки. З-за кам’яної стіни донісся коментар: «Бомблять станцію, там багато поїздів».

Вибухи ті й бадьорий голос юнака піднімали настрій Малюка. Він зупинився і озирнувся довкола. Праворуч виднівся провулок. На сірій кам’яній стіні яскраво виділялися великі білі літери, написані вапном: «Вулиця Короленка».

Малюк ще раз пробіг поглядом по напису «Вулиця Короленка» і зрадів: адже за якихось десять хвилин ходу — будинок, до якого він прямує.

Надвечір знову пішов густий лапатий сніг. Дерева стояли в казково-білому вбранні, а з неба все сіяло й сіяло. Алея струнких тополь привела Малюка до будиночка Дарини Петрівни, що стояв самотньо у глибині двору.

Постоявши хвилину біля воріт, офіцер пильно озирнувся, прислухався: сторожка тиша — нікого не видно й не чути. Він тихесенько зачинив за собою хвіртку й попрямував стежкою, запорошеною чистим пухким сніжком.

Із сіней вийшла жінка й почала витрушувати ряднину. Почувши кроки, вона озирнулася: «О, боже, кого ж це несе нечиста сила?» — злякано прошепотіла, та мерщій у сіни — грюкнула дверима, а услід за тим клацнула важким залізним засувом.

Малюк одразу пізнав Дарину Петрівну. Підійшов до дверей і тихесенько постукав Ніхто не відгукнувся. Ще постукав і заговорив:

— Не бійтеся, господарочко, відчиніть хоч на хвильку, у мене до вас важлива справа.

А з другого боку дверей жінка припала вухом до замкової шпарини, прислухається.

Дивно: знайомий голос Що ж за дідько: добре бачила — йшов німецький офіцер.

За хвилину він знову гукнув:

— Та відчиніть же, Дарино Петрівно, адже холодно.

Малюк говорив неголосно, щоб не почув хтось сторонній. Та й хтозна чи господиня сама, чи немає, бува, квартиранта якого? Але й не озирався, щоб не дати приводу для підозри.

За дверима перешіптувалися, сперечалися. Зрозуміло, про що йдеться. Він уже втретє тихенько попросив:

— Благаю вас, Дарино Петрівно, відчиніть хоч на кілька хвилин, ви мені дуже потрібні…

Клацнув залізний засув, почулося шарудіння ключа, і двері відчинилися. На порозі стояли: господиня хати Дарина Петрівна і та сама квітникарка Ольга Кропива, яка, видно, тільки-но прийшла, бо ще й роздягтися не встигла. Вони дивляться на нього збентежено. Як знати, хто він такий. Фашист, бач, а добре говорить українською мовою й називає ім’я господині хати, як старий знайомий.

Ольга не зводить очей з есесівця, не може збагнути, що все це значить? Адже це той самий офіцер, що кілька годин тому, спотворюючи російські слова, просив у неї квіти. Та хто ж насправді він є й чого прийшов до них? Невже пронюхав, дідько, щось про Гриця? О, боже, як же вона помилилася в ньому! Виходить, він стежив за нею до самого дому.

Кілька секунд усі троє стояли мовчки. Жінки злякано дивляться на есесівця.

Малюк допитливо поглядав то на тітку, то на племінницю. Та довго не витримав, — посміхнувся й без запрошення переступив поріг.

— Здрастуйте, дорога Дарино Петрівно! — Він схилив уклінно голову й простягнув їй руку.

Тепер господиня впізнала Петра Малюка, але не відповіла на привітання, а відсахнулася. В її погляді було стільки презирства і ненависті, що, здавалося, вона готова була плюнути йому в обличчя, знищити його.

Петро Малюк не образився. А все ж йому було неприємно, бо відчуття таке, ніби й справді він завинив у чомусь перед цією жінкою.

— А з вами, дорога Ольго Андріївно, можна привітатися? — зніяковіло посміхаючись, звернувся він до квітникарки.

Ольга, нарешті, теж впізнала його й на мить завагалася. Та скоро збагнула, що в її становищі безглуздо кидати виклик. Відповіла тихо:

— Так, звичайно, Петре Карповичу, адже ми, здається, були друзями.

Напруження не проходило. Усі почували себе якось сковано, збентежено. Поява своєї людини у формі ворога для обох жінок була загадкою, таїла небезпеку. Треба було якомога швидше з’ясувати, порозумітися.

— Я, Петре Карповичу, спантеличена, — почала Ольга хвилюючись, — розкажіть, ради бога, що все це значить? Тільки, правду, скажіть правду.

Малюк щиро засміявся.

— Якби ви знали, Ольго Андріївно, як кортіло мені поговорити з вами ще на бульварі, та боявся, щоб хто не підслухав нашої розмови.

— Я не могла навіть і подумати, що…

— От і добре, — перебив Малюк, — зараз усе розповім. Дайте, прошу, тільки напитись водички, бо щось у горлі пересохло. Але наперед кажу, я не той, за кого мене прийняла Дарина Петрівна.

Господиня, що розміняла вже, можливо, шостий десяток, але така жвава, як молодиця, раптом ніби пом’якшала й подала несподіваному гостеві чашку води. Малюк випив і ніби збадьорішав, неначе сили влилися в нього з тією колодязною водичкою. У голові промайнули, як святкові, серпневі дні тридцять восьмого року, коли він і Грицько Кропива — студенти передостаннього курсу університету — вперше за своє життя відпочивали біля моря, і на прохання Дарини Петрівни взялися вичистити колодязь, занесений мулом. Коли з глибини вдарило потужним ключем, вони раділи, як діти, і з пригорщ пили ту солодку прохолодну вологу.

По обличчю Малюка пробігла задумлива усмішка.

— Цікаво, Дарино Петрівно, ніби ж зовсім недавно ми з племінником вашим Грицем так хороше курортували у вас. Й зустрівши вас, Ольго Андріївно, на бульварі, був певен, що