Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

– Що за дурня? – здивувався Три Галки, під’їжджаючи ступою поближче. – Немає проїзду?

– Ґлейт є? – запитав найближчий алебардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував – невідомо, чи то від голоду, чи щоб згаяти час.

– Який ґлейт? То що, мор? А може, війна? За чиїм наказом блокуєте шлях?

– Короля Нєдаміра, пана Кайнгорна. – Стражник пересунув прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. – Без ґлейту в гори не можна.

– Ідіотизм якийсь, – сказав Ґеральт змученим голосом. – Це ж аж ніяк не Кайнгорн, але Холопільський край. Це Холопілля, не Кайнгорн стягує мито з мостів на Браа. Що має до того Нєдамір?

– Не мене питайте. – Стражник виплюнув прутик. – Не моя справа. Мені аби ґлейти перевіряти. Якщо хочте – балакайте із нашим десятником.

– А де він?

– Отам, за садибою митника, на сонечку гріється, – сказав алебардник, дивлячись не на Ґеральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягувалися у сідлах.

За хаткою митника, на купі висушених колод, сидів стражник, руків’ям алебарди малюючи на піску жінку, а скоріше, її фрагмент, побачений з оригінального ракурсу. Поряд із ним, делікатно пощипуючи струни лютні, напівлежав худий чоловік у насунутому на очі химерному капелюшку кольору сливи, оздобленому срібною пряжкою і довгим, нервовим пером чаплі.

Ґеральт знав той капелюшок і те перо, прославлені від Буйни до Яруги, знамениті у дворах, фортецях, шинках, заїздах та борделях. Особливо у борделях.

– Любистку!

– Відьмак Ґеральт! – З-під капелюшка глянули веселі сині очі. – Оце так! І ти тут? Ґлейта, раптом, не маєш?

– Що ви всі з тим ґлейтом? – Відьмак зіскочив із сідла. – Що тут відбувається, Любистку? Ми хотіли перейти на другий берег Браа, я і той лицар, Борх Три Галки, і наш ескорт. А, як виявилося, не можемо.

– Я також не можу. – Любисток устав, зняв капелюшок, уклонився зерріканкам із перебільшеною галантністю. – Мене також не хочуть пропускати на той берег. Мене, Любистка, найславетнішого менестреля і поета у радіусі тисячі миль, не пропускає оцей от десятник, хоча, як бачте, також людина мистецтва.

– Нікого без ґлейта не пропущу, – сказав десятник понуро, після чого додав до свого малюнка фінальну деталь, дзьобнувши кінчиком держака у пісок.

– Ну й обійдемося, – сказав відьмак. – Поїдемо лівим берегом. До Генґфорсу дорога довшою буде, але як треба – то треба.

– До Генґфорсу? – здивувався бард. – Так ти, Ґеральте, не за Нєдаміром їдеш? Не за драконом?

– За яким драконом? – зацікавився Три Галки.

– Не знаєте? Правда не знаєте? Ну, то мушу вам про все розповісти, панове. Я все одно тут чекаю, може, буде їхати хтось із ґлейтом, хто мене знає і дозволить приєднатися. Сідайте.

– Зараз, – сказав Три Галки. – Сонце майже на три чверті у зеніті, а мене сушить як холера. Не розмовлятимемо із сухим писком. Теє, Веє, риссю до містечка та купіть барильце.

– Подобаєтеся ви мені, пане…

– Борх, званий Три Галки.

– Любисток, званий Незрівнянним. Деякими дівчатами.

– Розповідай, Любистку. – Ґеральта охопила нетерплячка. – Не будемо ж тут стирчати до вечора.

Бард обійняв пальцями гриф лютні, різко вдарив по струнах.

– Як зволите, мовою цвітастою чи нормально?

– Нормально.

– Прошу. – Любисток не відклав лютню. – Тож послухайте, шляхетне панство, що трапилося тиждень тому неподалік міста вільного, Холопіллям званого. Отож, світанком блідим, ледь сонечко раннє рожевим забарвило імлу над луками…

– Мало бути нормально, – нагадав Ґеральт.

– А хіба ні? Ну добре, добре. Розумію. Коротко, без метафор. На пасовиська під Холопіллям прилетів дракон.

– Е-е-е-е, – сказав відьмак. – Щось воно неправдоподібно. Уже скільки років ніхто не бачив драконів у тих краях. А чи не був то звичайний ослизг? Трапляються ослизги майже такі великі…

– Не ображай мене, відьмаче. Я знаю, що говорю. Я його бачив. Так уже сталося, що я саме був у Холопіллі на ярмарку й бачив усе на власні очі. Балада вже готова, але не захотіли ви…

– Розповідай. Був він великим?

– Із три кінські корпуси. У холці не вищий за коня, але куди більш масивний. Сірий, наче порох.

– Значить – зелений.

– Так. Прилетів несподівано, впав просто на стадо овець, розігнав пастухів, затовк із дюжину звіряток, чотирьох ізжер та й полетів.

– Полетів… – Ґеральт покивав. – І кінець?

– Ні. Бо наступного ранку прилетів знову, цього разу ближче до містечка. Спікірував на громаду бабів, які прали білизну на березі Браа. Ото вони втікали, людоньки! У житті я так не сміявся. Дракон же зробив пару кіл над Холопіллям і полетів на пасовиська, там знову взявся за овець. Тільки тоді й почалися розгардіяш і замішання, бо раніше мало хто повірив пастухам. Бургомістр мобілізував міську міліцію і цехи, але, поки ті сформувалися, плебс узяв справу в свої руки й усе вирішив.

– Як?

– Цікавим народним способом. Місцевий шевський майстер, такий собі Козоїд, вигадав спосіб проти гадини. Забили вівцю, напхали її щільно чемерником, беладоною, блекотою, сіркою та шевською смолою. Для певності місцевий аптекар улив усередину дві кварти своєї мікстури проти чиряків, а жрець із храму Креви помолився над стервом. Потім поставили препаровану вівцю посередині стада, підперши кілком. Насправді ніхто не вірив, що дракон спокуситься на те смердюче на милю гівно, але реальність перевищила наші очікування. Не звертаючи уваги на живих та бекаючих овечок, гад проковтнув наживку разом із кілком.

– І що? Кажи ж, Любистку.

– А я що роблю? Кажу ж. Слухайте, що було далі. Не минуло й стільки часу, скільки треба вправному чоловікові, щоб розшнурувати дамський корсет, як дракон почав раптом ричати й пускати дим, передом і задом. Крутився, намагався злетіти, тоді осовів і знерухомів. Двійко добровольців рушили, аби перевірити, чи отруєний гад ще дихає. Були то місцевий грабар і місцевий дурень, народжений недоумкуватою дочкою лісоруба й підрозділом найманих пікінерів, які пройшли Холопіллям іще за часів рокошу воєводи Нужибоба.

– Ото ти брешеш, Любистку.

– Не брешу, тільки прикрашаю, а в тому є різниця.

– Невелика. Розповідай, шкода часу.

– Тож, як я казав, грабар і мужній ідіот вирушили як розвідники. Потім ми насипали їм малий, але милий для ока курганчик.

– Ага, – сказав Борх. – Значить, дракон був іще живим.

– Ще й яким, – весело сказав Любисток. – Живим. Але був таким слабким, що не зжер ані грабаря, ані дурбецела, тільки що кров полизав. А потім, на загальне розчарування, відлетів, здійнявшись у повітря із чималим зусиллям. Щопівтораста ліктів із гуркотом падав і злітав знову. Інколи йшов, тягнучи задні лапи. Ті, що посміливіші, пішли за ним, на відстані погляду. І знаєте