Читати книгу - "Оповідання, Турянський Осип Васильович"

- Нема-то на світі,- говорила,- як ксьондзові. Ксьондз і гонір має, бо де поступиться, всюди його в руку цілують, і тяжко робити не погребує, і гроші йому з живого і з мертвого.

Раду тітки Павлущихи поділяла велика часть гостей, а Кость Єгомосць аргументував ось так:

- Як будете, Павлуню, ксьондзом, то, напевно, до неба підете, та й нашій фамілії поможете там дістатися.

На те замітив Василь:

- Нині треба всюди плечей.1

- Та й як-то гарно буде,- казав Кость,- як у нашій фамілії буде двох Єгомосців: старий Кость Єгомосць і молодий Павло Єгомосць.

Та одно Павло сказав, що задумує піти на філософію. Слово «філософ» здивувало багато жінок, а навіть викликало між деякими з них якийсь несмак.

- Як-то,- дивувалась тітка Фрузя, якій тепер язик розв'язався,- то ти, Павле, сушився такі довгі літа над книжками та й на те, аби вийти на філософа?

- Та Павло, кумо, так жартує,- успокоювала її тітка Хима.

- Ні, не жартую, тітко, хочу бути філософом. Чому ж ви так дивуєтесь? - сміявся Павло.

Тітка Фрузя відповіла:

- Та бо Микита Гавриш не знає ні нумера прочитати, ні кілка затесати і пасе, вибачте, панські свині, а ціле село кличе його філософом!

Уже треті півні співали і місяць сховався за стодолу, а гості все ще забавлялися. Кость, як звичайно, стояв на своїм місці перед столом і приспівував до Павла:

«Напиймося, Павле, тут,

Бо нам в небі не дадут,

Нім до неба підемо,

То ще по три шурнемо».

(З українського життя на Волині)

Іван доклепував косу, як прийшов до нього сусід Михайло і, побалакавши коротко про погоду та косовицю, сказав:

- Куме, памбі дав мені клопіт.

- Ов, так скоро! А хлопець чи дівчина? - питав Іван.

Михайло махнув рукою. Чи се не все одно? Клопіт, та й годі.

- Правду кажете. Нині хлоп сам не має що їсти, а тут діти йому, як миші, множаться.

- От бачите, треба дитину охрестити, а у мене нема курки для попа. Не схоче охрестити, як курки не дістане.

В сій хвилі надійшла Іванова жінка і, дізнавшись про сусідів клопіт, сказала:

- Я вам позичу курки, але по правді сказати, мої кури ще дуже молоді і щойно десь тими днями почнуть нестися, то бачите, мені не жаль курки, але її яєць.

- Та що тобі, стара, жалувати курки? - обіцявся Іван.

- Таж я кажу, мені тілько яєць жаль, а курки ні.

- Воно так є,- поясняв Михайло,- як не буде курки, то й не буде яєць. Але я не прийшов до вас за куркою. Знаєте, Іване, я міркую, чи не обійшлося б то якось без курки. Я бодай би заплатив попові пізніше, бо тепер грошей біг має.

- Хіба ви не знаєте нашого попа? - казав Іван.- Курка йому мусить бути. Але чекайте, як піп схоче конечно, то я йому курку дам. Та буду мусив насамперед з ним побалакати.

Михайло засміявся:

- О, вже то з нашим попом ніхто так не уміє розмовлятися, як ви. Але, розуміється, будете кумом дитині.

* * *

Куми чекали з дитиною в сінях парохії на панотця. Піп побачив їх ще на дорозі крізь вікно, але велів їм умисне довше ждати на себе, бо як би се виглядало, якби піп з хлопами панькався! Іван стояв напереді. По якімсь часі відчинив піп двері і закликав голосом, в якім пробивалась повага і строгість:

- Ходіть сюди!

Куми ввійшли всередину і стали цілувати попа в руку, яка відбирала з мужицьких уст свою належність так складно, начеб мала власний розум і була зовсім незалежна від попа. Бо між тим, як попова рука виловлювала поцілунки, піп сам мав зовсім інше заняття. Він мишкував своїми досвідними очима по кумах і відразу пізнав, що тут не все в порядку, бо для нього щось бракує: ні в одного кума не визирала з-під пахи, як звичайно, ні голова, ні хвіст курки.

Піп стратив рівновагу, але якось годі було із-за курки відразу підносити крик. В першій хвилі не знав, що почати, відтак став ходити по покою.

Тим часом Іван слідив кождий рух попа і кождий вираз його лиця та думав:

«Єгомостеві, певно, влізла в голову курка та й ані-руш вилізати... Досить з мене, дурний хлоп, але треба мені прикинутися ще дурнішим... Се не абияка історія...»

Вкінці піп став з руками в кишені напроти Івана і запитав спокійно, але грізно:

- Ба з чим ви до мене прийшли? З порожніми руками?

Іван закашляв покірно:

- Ми, панотче, з дитиною, з дитиною...

Піп крикнув грізніше:

- Як? З голою дитиною?

- Воно, маленьке, в пеленках...

- Ти дурень! - крикнув піп з обуренням.

- Я знаю, отче! Один Господь на небі мудрий,- сказав Іван, глянувши побожно на стелю.

Піп гонив тепер по покою дуже неспокійно; по кількох хвилях запитав знов голосом, в якім було слідно гнів, здивування і благаючий тон:

- Бійтеся бога, люди! Чи ви справді не знаєте, що до хрестин конечно потрібне?

- А чому ж би ми не мали знати?

Попові аж легше стало від тих слів і він запитав живо:

- А що?

- Дитина,- відповів спокійно Іван.

Піп ударився руками об поли і крикнув:

- Ну, такого півголовка я ще не видів!

- Що ж я тому винен, що Господь мене вкоротив на розумі? - сказав Іван жалісно.

- Отже, ви не знаєте, що до хрестин потрібне? - кричав розпучливо піп.

Куми, намовлені заздалегідь Іваном, відповіли:

- Не знаємо, отче.

Піп майже приложив свої уста до Іванового уха і крикнув голосом, що подобав на іржання раненого коня:

- Курка, курка, дурню!

На те сказав Іван, удаючи дуже здивованого:

- Що ж я, отче, винен тому, що Михайлиха уродила дитину, а не курку...

Тепер піп кричав, не в'яжучись нічим, бо чув, що чим ліпше кричатиме, тим легше йому буде:

- А ти сякий-такий! Чи тебе чорт опутав? Невже ж ти не знаєш того святого звичаю, що наказує до хрестин принести курку? Не знаєш, що всі побожні так роблять? А ви чому сього не зробили?