Читати книгу - "По-модньому, Старицький"

Не ввійшла в смак, ладоночко моя безневинна, не ввійшла в смак. А от спробуєш - істинно говорю, чревоугодіє! Та як ще до того пропустиш у горлянку драмадерії чарочку, другу, то смак тобі, ягідко, по всіх сурелях та жилочках, як єлей, розійдеться, і зараз в голову, мовляв, оболок вступить,- ну, січас і млосно.

Зінька. Та господь з ним, ще зачумієш! Нема краще, як біла хатонька у садочку, своє хазяйствечко, та мила дружинонька, та спільна працонька, та тиха розмова, та щира порада!

Дзвонарська. Простий, неделікатний скус, мужичі привички, а тобі, мовляв, моя ягідко, доля признача другоє возношеніє!

Зінька. Не треба мені... Це ви, я знаю... знов когось!

Дзвонарська. А як папонька прикаже?

Зінька. Швидче у прірву кинусь!

Дзвонарська. Ох, царице небесна! Як таке й говорити?! Отці про дітей печуться, а діти родительської волі не слухають. Проти родителів піти - та це такий великий, моя комашечко, гріх, такий тяжкий, що й господи! Як я замирала, моя ладоночко, то бачила, що такий гріх аж трьома парами волів тягли на тім світі.

Зінька. Трьома парами!

Дзвонарська. Трьома парами, ягідко, істинно - трьома парами!

Зінька. Ох, я нещасна, що ж мені чинити?

Дзвонарська. От, приміряй, моя комашечко, оцю спідницю. (Надіва їй).

ВИХІД XI

Ті ж і Наталка, а потім Овсій.

Наталка (вбіга). І! Довга яка! Ти заплутаєшся в їй і гепнеш!

Зінька. Та я і не ступлю. (Глянувши назад). А то що?! Ох, моя матінко, зроду не надіну: на мене тюкатимуть!

Дзвонарська. Це саме мода, моя пампушечко!

Наталка (регочеться). Ой, ой! Як копиця.

Зінька. Не хочу такого сорому! Я пересуну, а то собаками зацькують.

Дзвонарська. Ой боже, невіжество яке! Надівай цей нагрудник!

Наталка. Ану-ну! Ото сміху!

Зінька. Не хочу!

Дзвонарська. Та хоч станок же прикинь на себе! (Натяга).

Наталка. Не влазить! Не влазить!

Дзвонарська. Постій, ягідко, я стягну... (До Наталки). Тягни й ти за мотузку!

Зінька. Ой, не тягніть! Дух випрете!

Овсій (у дверях). От знущаються!

Дзвонарська. Постій, постій! Я коліном упрусь... то воно зразу!

Наталка. Щось луснуло!

Зінька. Ой, ой! Не можу... (Плаче).

Овсій. Як кобилу супонять! (Плаче).

Дзвонарська. А ти чого сюди, до дамської уборні? Ач, і свій ніс тиче!

Зінька. Ох, ох! (Плаче).

Наталка. Не тягніть більше, бо ще задавите!

Овсій. Чого батько дивиться? Розбійниця! (Пішов).

Дзвонарська. Поговори, поговори! (До Зіньки). Ходім до кімнати,- там спочатку надінем нагрудничок, а далі й станок.

Наталка (як Зінька повернулась іти). Ой, ой! По спині чисто тріснуло!

Дзвонарська. Царице небесна!

ВИХІД XII

Ті ж і Вареник.

Вареник. Ідуть уже. Чи все готово?

Дзвонарська. На кухні все; а я Зіньку зараз приберу... та й ви б прибрались.

Вареник. А я ось зараз, тільки кріселка поправлю...

Дзвонарська. Наталко! Прибери пляшки! Підмети! Ой, ой! Боже мій!

Гвалт. Вибігають до кімнати.

Наталка. Підмети! (Кида віхоть). Хай йому чорт, я боюсь! (Тіка).

ВИХІД XIII

Дембицька і синок її Сисой.

Дембицька (убрана з викриком). Прошу тебе держатись достойно... Хустку до носа взяв?

Сисой. Да, взял, мамаша, только ето ужас: совсем простая халупа... воняет чем-то.

Дембицька. Конечно, хлопи... але богаті... тепер через них можно состояніє зробіть: зажити по-шляхетськи... Одкоті бручки!

Сисой. Стоїть лі для мужви... (Обсмикується).

Дембицька. Ціхо! Який ти ще дєцко! Нужно тобі понравіться - і ми богачі; не будем поневіряться у пані маршалкової - я за економку, а ти - за попихача. Тогди ми покажем форс, проше пана! Витрі лобік - замарався...

Сисой (витираючи). Только, мамаша... ну, как же ето... у меня жена будет Хівря? У нея і руки порепані, і ноги, верно... смеяться все будуть...

Дембицька. О, мой аньолок невінний! То пусте: в висівках откупаємо... а з денег не смеются... не ковиряй у носі!

Сисой. Да что ви, мамонька...

Дембицька. Застьобнісь... Ідуть, кажеться...

ВИХІД XIV

Ті ж і Вареник, Зінька, Наталка і Дзвонарська.

Дембицька (важно). Столбова дворянка, родственниця пані маршалкової, вдова Дембицька. А ето мой син Сисой, что дает большие надєжди по службе... прошу любіть і жаловать.

Дзвонарська (цілується). Настоящі дворане, мовляв, січас глянути... моє поштеніє!

Вареник. Дуже, дуже радий! Позвольте ручку! (Цілує). І синочок? Дозвольте поцілувати?

Сисой. Мамаша?

Дембицька (тихо). Утрі ротік...

Вареник (цілує Сисоя). А це дочка моя старша, Зінька.

Зінька ховається все за батька чи за Дзвонарську.

Сисой. Как? Мамаша! (Тихо). Ето чучело?

Дзвонарська. Зіновія.

Вареник. Та й Зіновія, а по-нашому Зінька, або Варениця, стало буть, Вареникова дочка. (До Зіньки). Чого ти ховаєшся: не вкусить.

Сисой (фирка). Каламбурно!

Дембицька. Сося.

Дзвонарська. Звиняйте уже - засоромилась, потому - чистоплотіє... да ще перед таким кавалером...з мамочкою знакомі, а з вами ще: Орина Власівна Дзвонарська, бившая дщерь протопопа, жила з младенства почти при грапськім домі, а уже потім нещастія ради... Прошу покорно! (Простяга руку під носа).

Сисой. Мамочка! Что же ето!

Дембицька. Пожми! (До Дзвонарської). Дєцко єще!

Вареник. Прошу покорно!

Всі сідають манірно. Наталка ховається за батька.

А оце моя менша дочка!

Дембицька. А-а! Скажіть!

Вареник. Не чіпляйся-бо за полу! Підійди поцілуй ручку!

Наталка. Не хочу!

Дембицька. Дика!

Дзвонарська. Не встидайся: зроби книша! (Сіпа її).

Дембицька. Сося!

Наталка. Геть к чорту!

Дембицька. А цо? Однако!

Вареник. Чи ти не здуріла? Га?

Дзвонарська. Ай, ай, ай!

Наталка (тікаючи). А чого він чіпляється, слинявий!

Вареник. Цить мені!

Сисой. Віскрява!

Дембицька. Дуже розпустили... Звісно, в простоті...

Дзвонарська. Балована!

Дембицька. Гм, гм! Зовсім без виховання!

Сисой. От би до салону! (Приска).

Дембицька. Сося! Не ложи ручки в бручки.

Ніяково мовчать.

Вареник (до Сисоя) Служите, дозвольте спитать, при чинах, стало буть?

Сисой. Н-да!.. То єсть... у предводітеля...

Дембицька. Таке способне дєцко... Гм, просте ужасть... Скоро буде самостоятельним...

Вареник. Себто який чин!

Сисой. Чин? (Приска).

Вареник. Простудились?

Дембицька. Да, да, насморк... Сося... хустку возьмі! (До Вареника). Це, відітє лі, положеніє таке.

Дзвонарська. Значить, чиноположеніє... От і мій покійничок було каже: не по чиноположенію доброхотні даянія...

Вареник. І пенсія велика?

Дзвонарська. Як же таки? Авжеж...

Сисой. Мамаша? Да?

Дембицька. Само собою розуміється...

Вареник. Як?

Дзвонарська. Та пенсія, мовляв, сама собою, а то ще й розуміється!

Вареник. Го-го! Знаємо й ми це розуміється... Сисой. Ха-ха-ха! (Зразу затуля рота хусткою, мов закашлявся).

Дембицька. Цо то?

Сисой. Мнє в рот, мамаша, муха попала...

Зінька (до батька тихо). Вони з нас сміються...

Вареник. Гм, гм...

Пауза.

Дембицька. Ну, а ви, баришнє?..

Сисой кашля в