Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

Дай же хоч забутись на малу хвилину:

Хоч на мить позбудусь гва́лту навісного,

Хоч у сні не вчую стогону людського,-

Бо той гвалт, і стогін, і ворожі гуки

Завдають щоденно нерозважні муки!

1876

Не сумуй, моя зоре кохана,

Нишком сліз не втирай рукавом:

Чи ж я винен, що скрутонька зрана

Опрягла нас тяженним ярмом?

Не помисли, моя ти порадо,-

Що до тебе я став не таким,

Що се вичахле серце не радо

Й милуванням коханим твоїм.

Що й тебе, як колись, не милую…

Не до того, сердешна, мені!

Подивись на цю руку худую -

Ой, пала вона вся у вогні.

На щоках моїх жовтих, запалих

Мов та пляма червона горить,

А у грудях, надірваних, в’ялих,

Щось рухливо стиска і щемить.

І не здужаю знять уже руки,

Щоб тебе захистить од нужди…

Прийняли вони лиха і муки,

А таки не зломили біди.

Вона нас з своїх лап не пускає,

Не дає розігнути й спини...

Вже й тепер доробився до краю,

До снаги, до німої труни!

То й всміхнутись не маю я зваги

На твій усміх коханий, ясний,

Не шукай у тім серці розваги,

Де завівся робак навісний!

Так воно, як і перше, кохає,

А одповіді ласці не дасть,

Бо запевно, натруджене, знає,

Що недовго топтатиме ряст.

Що зостанешся ти сиротою

Та дізнаєшся горя-біди;

Пройде марно тяжкою тропою

В лихолітті твій вік молодий.

Полиняють ці брови, ці очі,

Помарніє личенько твоє,-

І ніхто пожаліти не схоче,

Бо у всякого лихо своє!

Тим-то серце у мене аж в’яне,

Як рука мене лащить твоя…

Не подумай, же, серце кохане,

Що до тебе байдужим став я!

1876

Не згадуй, мій друже, мій милий,

Не жур мого серця ти вкрай:

Давно занесли уже хвилі

У море безоднє наш рай:

Несила, немога, коханий,

Минуле вернути назад -

Ми тільки здратуємо рани,

Що кожен загоїти б рад.

Розстатись не зважимо духу,

А щастя зламали самі...

Не треба ж ні слова, ні руху -

Ми будьмо, як камінь, німі;

Бо й серце розбите, недуже,

Мов камінь, у грудях лежить...

Не згадуй же, голубе-друже,

Того, що не може ожить!

1876

Не плач, моя доле кохана,

Шануй оченята-зірки:

Тебе оганьбила догана,

Образили пані бридкі;

Із тебе сміялися знову

На гулянці майській в гаю,-

За одіж селянську, крайову,

За мову питиму твою…

Утри свої сльози срібляні,

Глузуй з непутящих сама:

Хіба ж хто не знає, що в пані

Сумління на серці нема?

Яке їй, скажи мені, діло

До нас, роботящих людей?

Вона убира своє тіло

Для спещених, заздрих очей;

Ще змалку брехнею повита,

Вона тільки знає одно,

Щоб блиском свого оксамита

Других затопити в багно…

Душі її скарб ради злота

Бруднився чималі рази...

Чи ж варт ота панська пустота

Й одної твоєї сльози?!

1876

На вас, завзятці юнаки,

Що возлюбили Україну,

Кладу найкращії гадки,

Мою сподіванку єдину:

В вас молода ще грає кров,

В думках у вас немає бруду,

І в серці гріється любов

До обездоленого люду.

Ховайте ж ви її собі,

Не розмантачуючи всує,

Нехай ваш дух вона гартує

В житті, у чесній боротьбі.

Не забувайте рідних хат,

Де лихо гіршає щоднини...

Не можна гаяти й хвилини,

Поки ще стогне менший брат;

Поки живий, мерщій несіть

Сліпому світиво просвіти,

І в серце, смертію сповите,

Живу надію закропіть!

Вшануйте, друзі, рідну річ,

Назвіте голосно своєю

Та розженіте над землею

Непереможну, темну ніч!

Хай всяк жене, а ви любіть

Свою знесилену родину -

Й за неї сили до загину

І навіть душу положіть!!

1876

(М. П. Драгоманову 6 )

Чи доведеться, милий друже,

З тобою стрінутись, чи ні?

Чи серце труднеє, недуже

Й поляже в іншій стороні?

В тяжку хвилину розставання,

Здавалось,- весело пили,

Ширококрилі сподівання

Тобі на проводи несли;

Але в речах тремтів наш голос,

Схилявся кожен над столом,-

Немов тяжкий, достиглий колос,

Підбитий в корені серпом…

Так горе нишком підкрадалось.

Хтось пісню весело завів;

Але ж і в пісні тій, здавалось,

Гучав, мов з похорону, спів…

І час настав,- ми обнялися:

«Прощай, апостоле, прощай!»

Ти сполотнів, і полилися

У тебе сльози невзначай…

«Прощай,- ненадовго!» Надія

Нас ошукала, брате мій:

І досі тішиться й радіє

Наш лютий ворог навісний,

І досі ніч, нема просвіти,

Рука спускається слаба,

Мовчать одуренії діти

Здавен забитого раба…

Цілують руку того ката,

Що їх окручує гуртом,

І свого мученя-собрата

На чужину женуть. З сміхо́м…

Коли ж ми стрінемось