Читати книгу - "Глитай, або ж павук, Кропивницький"

Олена (з ве­ли­ким смут­ком). Ох, луч­че не пи­тай!

Христя. Як же це, сест­рич­ко? Ти пла­чеш? Та гос­подь з то­бою!

Олена (по­ка­зує на сер­це). Бо тут пов­но і щас­тя, пов­но й сліз!

Христя. Не ро­зумію я те­бе! Ох, як же я за­ба­ла­ка­ла­ся з то­бою, про­щай, сест­рич­ко! (Пішла).

Олена (одна). Щас­ли­ва ти, до­ки сер­цем ще жи­веш, до­ки на думці чорні бро­ви ми­ло­го та карії очі; те­пер тобі тілько й гад­ки, щоб по­ба­чи­ти ми­ло­го, по­чу­ти йо­го лю­бую роз­мо­ву, при­гор­ну­тись до йо­го сер­ця!.. А й ні га­доч­ки ж тобі об тім, що зго­дом ста­неться, що спіткає опісля? І я ж та­ка бу­ла щас­ли­ва! А й чи дав­но то бу­ло, а вже той рай за­рос­тає тер­ном ко­лю­чим; ми­ну­ло­ся без­печ­не та світле щас­тя, мов пта­шеч­кою про­ли­ну­ло, мов вих­ром про­нес­ло­ся… Тілько іноді за­ми­го­тить пе­ред очи­ма ве­се­лая гад­ка про те щас­тя й підду­рює хво­ре сер­це, а че­рез хви­ли­ну знов у ду­шу за­пов­зає смут­на дум­ка і заквітчує її от­ру­тою-зіллям! Знов нев­си­пу­че що­ден­не біду­ван­ня з'ятриться у душі нез­гоєною бо­ляч­кою і при­да­ве її, мов­би ски­бою важ­кою. Тяж­ко жи­ти у світі з щи­рим ко­хан­ням! На­що бідній лю­дині у гру­дях чу­ле сер­це? Лег­ше б бу­ло жи­ти без по­чут­тя і бідка­тись з хо­лод­ним сер­цем!.. (За­ду­ма­лась).

ЯВА 6

Ви­хо­дять Би­чок і Сте­ха.

Стеха (вже під чар­кою). Во­но прав­да, доб­родію, що кра­ще, як ха­та доб­ре вкри­та, а сви­та гар­но… Ну, та вже ко­ли хвор­ту­на пла­че…

Бичок (по­ба­чив Оле­ну). Здо­ро­венька бу­ла, Оле­но Юхимівно! (Сміється). За­гор­ду­ва­ла, що вже й не вітаєшся зо мною!

Олена. Чо­му ж не привіта­тись? (Укло­няється). Та й чим би то я ма­ла гор­ду­ва­ти? Ма­мо, йдіть мерщій до­до­му, бо там вже й до скрині до­би­ра­ються.

Стеха. А дулі їм з ма­ком! Осьдеч­ки гроші. (По­ка­зує бу­мажні гроші). І те­лич­ка-первісточ­ка бу­де у хлівці, і оде­жин­ка у скриньці! Зась їм та ду­ля з ма­ком!.. Ох, ди­ти­но моя лю­ба, ди­ти­но моя па­ня­ноч­ко, кра­ще б мені бу­ло ба­чи­ти те­бе за не­лю­бом у роз­ко­шах та у добрі, ніж за ми­лим, та в нужді! Про­щай­те, Йо­сип Сте­па­но­вич! Пош­ли вам гос­подь щас­тя й віку, і ку­ди тілько дум­ка ва­ша сяг­не, щоб усе так ста­ло­ся, як за­ба­жається. (Пішла).

ЯВА 7

Бичок і Оле­на.

Бичок. Але ж ти ще кра­ща ста­ла, як дівкою бу­ла!

Олена. То не­хай во­но при мені й зос­та­неться.

Бичок. Чо­го ж ти так ско­са на ме­не пог­ля­даєш, ніби яг­нят­ко на вов­ка?.. (Усміхається). Хіба у ме­не та­кий страш­ний пог­ляд?

Олена. Ні, пог­ляд у вас ли­си­чий, та вов­ча дум­ка!

Бичок. Ай-ай-ай! А ру­че­ня­та які ста­ли чорні!

Олена. Он у вас і білі ру­ки, а ду­ша…

Бичок. Жи­ве то­бою, то­бою ди­ше!..

Олена. Чи вам же прис­та­ло ба­ла­ка­ти про ко­хан­ня? Від вас вже зем­лею смер­дить!

Бичок (сміється). Не сердься, моя квіточ­ко! (Хо­че її об­ня­ти). Зо­ло­то - не мо­ло­ди­ця!

Олена. Ну-ну, ру­кам волі не да­вай­те! Ач які! Пе­ред людьми вдаєте з се­бе свя­то­го та бо­жо­го, а на­одинці - бісові рідня?

Бичок. На­що ж гос­подь і дає кра­су, як не на те, щоб на неї за­див­ля­ли­ся?

Олена. Та хоч би й так, то не вам вже про ко­хан­ня ка­за­ти!

Бичок. А я все-та­ки ка­жу, що люб­лю те­бе, як-доч­ку, як…

Олена. Знаю я вас!

Бичок (зітхнув). Ти все-та­ки не віриш, що я доб­рий чо­ловік!

Олена. Доб­рий! Як спи­те, то їсти не про­си­те!

Бичок. Ти усе шут­ка­ми та жар­та­ми? І дай бо­же шут­ку­ва­ти, аби б не су­му­ва­ти! (Зітхає). Бо­же ми­лий! Усім лю­дям я люб'язний, тілько тобі, моя гор­лич­ко, моя квіточ­ко… Чо­го ж знов шпи­гаєш ме­не гост­рим пог­ля­дом? Вір не вір мені, а я ска­жу нап­рям­ки, що один твій лас­ка­вий пог­ляд - і пан я над па­на­ми!

До нього тим ча­сом підкрав­ся Мар­тин.

ЯВА 8

Ті ж і Мар­тин.

Мартин. Йо­сип Сте­па­но­вич, кум­цю лю­без­ний, я на вас де­сять разів лас­ка­во гля­ну, тілько по­зич­те мені ще на відро горілки!..

Олена пішла.

Бичок (із сер­цем). Чор­тя­ка те­бе піднес­ла!

Мартин. Не гнівай­тесь! А гар­на мо­ло­дич­ка, га? А ма­ти її ще кра­ща бу­ла, на все се­ло, та й навк­ру­ги не бу­ло кра­щої дівчи­ни… Та па­нич звів з ума! Ех, кум­цю, кум­цю, бо­дай вас кур­ка вбрик­ну­ла! Да­вай п'ять рублєй та й бе­ри по­лові, хо­чеш?

Бичок. Ох, пе­реп­ла­тю, ли­бонь, тро­хи, але не­хай вже!… (Б'є по руці.) Піди ж до во­лості та на­пи­ши роз­пис­ку.

Мартин. Що? Ку­ди? До во-ло-сті! Ов­ва! Ста­ло бить, не­ма вже Мар­ти­нові віри, не­ма? Так от же з місця не зво­рух­ну­ся - не попх­ну­ся!.. Да­вай, ка­жу, п'ять рублєй!.. Не даєш?.. (Кри­чить). Юд­ко, гей! бе­ри че­мер­ку, бе­ри шап­ку, бе­ри чо­бо­ти!.. Гей, зби­рай­сь, го­ло­та. Мар­тин гу­ляє! (Сів долі й роз­зу­вається). Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де!.. Юд­ко, бе­ри со­роч­ку, бе­ри чо­бо­ти, бе­ри!..

Бичок. Та вга­муй­ся, не ре­пе­туй, ходім у гос­по­ду, там і гроші дам!

Мартин. Ні в тин ні в во­ро­та, су­да­ри­ня кри­во­ро­та! Гей, ку­ме, пам'ятай при­каз­ку: "Ко­валь клеп­ле, до­ки теп­ле!" Гля­ди, щоб і я не про­хо­ло­нув!

Бичок. А завт­ра ж на які пох­ме­лиш­ся?

Мартин. Оце вже не твоє діло та й не по­по­ве, от що! Слу­хай­те, го­лу­бе си­зий, кум­цю лю­без­ний, не будьте ви сви­нею, ко­ли вас ве­ли­ча­ють! Чуєте, не будьте, ка­жу, тим, що морк­ву риє!.. (Співа).

Ой п'є Бай­да

Мед-горілоч­ку,

Та не день, не два,

Та й не го­ди­ноч­ку.

Давай п'ять рублєй, бо, як роз­сер­дюсь, не про­дам по­ло­вих. Гей, Юд­ко! Іди сю­ди, бе­ри чо­бо­ти, бе­ри шта­ни, бе­ри, со­роч­ку!..

Із шин­ку вибіга Юд­ко.

ЯВА 9

Ті ж і Юд­ко.

Бичок (вий­ма гроші). Та на вже, що з то­бою подієш!

Мартин. Отут пок­ла­ди, біля ме­не!

Бичок. Чи го­диться ж ха­зяїнові та отак по­се­ре­ду ву­лиці ва­ля­тись?

Мартин. Не чхай мені в ніс, не­хай тобі біс! Сідай і ти ря­дом… Не хо­чеш? Ого-го, за­ко­пи­лив гу­бу.

Юдко. Мар­тин Ра­ди­во­но­вич, неб­ла­го­род­не так!..

Мартин. Що? На гроші! (Юдко хо­че взя­ти ру­кою.) Е, ні, не ру­ка­ми, а ро­том дос­тань з землі!...

Юдко. Ви все з жар­та­ми, не­хай бу­де­те здо­рові.

Мар­тин. Не хо­чеш? Я за­раз піду у дру­гий шинк!.. Чо­го доб­ро­го, а шинків у нас, сла­ва тобі гос­по­ди!..

Юдко наг­нув­ся і взяв гроші ро­том.

Ага, зля­кав­ся? Стій же так, до­ки я доспіваю. (Співає).