Читати книгу - "Intermezzo, Коцюбинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
Коли лежиш в полi лицем до неба i вслухаєшся в многоголосу тишу полiв, то помiчаєш, що в нiй щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити її переливiв. Може, спiває, може, смiється, а може, зайшлось вiд плачу.
Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, здається… Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх… I не подiбно.
Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля?
Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi.
А згори сипле та й сипле… витрушує душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сiє регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем.
Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня має у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слухаєш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити.
Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри.
Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим.
Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зовсiм не так.
Цiкавий я знати, як вони оте роблять?
Врештi таки пiдгледiв.
Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля.
Се було прекрасно.
***
Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй моєї душi. З-пiд старої сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь причаїлось i чекає на мене?
Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому.
***
Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами… блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями… пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами… Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тишi цiлу хуртовину згукiв.
Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi.
Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них!
Говори, говори…
Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн має тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог… А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна.
"П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка".
Говори, говори…
Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибiру… Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду…
"Раз на тиждень б'ють людину в лице".
Говори, говори!..
Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд своїх. Боїшся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам.
"Найближча людина готова продати".
Говори, говори!..
Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина.
"Мiж людьми, як мiж вовками".
Говори, говори…
Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити?
Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори…
***
Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв. Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навiть… Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає…
Вересень 1908 р.
Примечания
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Intermezzo, Коцюбинський», після закриття браузера.