Читати книгу - "Intermezzo, Коцюбинський"

Бо по­за вся­ки­ми прог­ра­ма­ми й пар­тi­ями - зем­ля на­ле­жить до ме­не. Во­на моя. Всю її, ве­ли­ку, роз­кiш­ну, ство­ре­ну вже, - всю я вмi­щаю в со­бi. Там я тво­рю її на­но­во, вдру­ге, - i то­дi здається ме­нi, що ще бiльше пра­ва маю на неї.

***

Коли ле­жиш в по­лi ли­цем до не­ба i вслу­хаєшся в мно­го­го­ло­су ти­шу по­лiв, то по­мi­чаєш, що в нiй щось є не зем­не, а не­бес­не.

Щось на­че сверд­лить там не­бо, на­че стру­же ме­тал, а вниз спа­да­ють тiльки дрiб­нi, про­сi­янi згу­ки. Ни­ви шум­лять нав­ко­ло i за­ва­жа­ють. Же­ну вiд се­бе го­ло­си по­ля, i то­дi на ме­не, як дощ, спа­да­ють не­бес­нi. То­дi пiз­наю. Се жай­во­рон­ки. Се во­ни, не­ви­ди­мi, ки­да­ють з не­ба на по­ле свою сверд­ля­чу пiс­ню. Дзвiн­ку, ме­та­ле­ву й кап­риз­ну, так що ву­хо ло­вить i не мо­же зло­ви­ти її пе­ре­ли­вiв. Мо­же, спi­ває, мо­же, смiється, а мо­же, зай­шлось вiд пла­чу.

Чи не кра­ще сiс­ти ти­хенько й зап­лю­щи­ти очi? Я так i зроб­лю. Сi­даю. Круг ме­не тем­но. Блис­ка­ють тiльки гост­рi, ко­лю­чi згу­ки, i дрiб­но сип­леться ре­гiт на ме­та­ле­ву дош­ку, як шрiт. Хо­чу спiй­ма­ти, за­пи­са­ти у пам'ятi - i не ви­хо­дить. От-от, здається… Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зов­сiм не так. Трiй­ю-тiх-тiх… I не по­дiб­но.

Як во­ни оте роб­лять, цi­ка­вий я зна­ти? Б'ють дзьоба­ми в зо­ло­то сон­ця? Гра­ють на йо­го про­мiн­нях, на­че на стру­нах? Сi­ють пiс­ню на дрiб­не си­то i за­сi­ва­ють нею по­ля?

Розплющую очi. Те­пер я пев­ний, що з то­го по­сi­ву зiй­шла срiб­на сiт­ка вiв­сiв, гнеться й бли­щить, мов шаб­ля, дов­го­ву­сий яч­мiнь, пли­ве те­ку­ча во­да пше­ни­цi.

А зго­ри сип­ле та й сип­ле… вит­ру­шує ду­шу з дзвi­ноч­кiв, стру­же срiб­нi дош­ки i сверд­лить кри­цю, пла­че, го­ло­сить i сiє ре­гiт на дрiб­не си­то. Он зiр­вав­ся один яск­ра­вий згук i впав мiж ни­ви чер­во­ним ку­ко­лем.

Я вже бiльше нi­чо­го не го­ден слу­ха­ти. Та пiс­ня має у со­бi щось от­руй­не. Бу­дить жа­до­бу. Чим бiльше слу­хаєш, тим бiльше хо­четься чу­ти. Чим бiльше ло­виш, тим труд­нi­ше зло­ви­ти.

Тепер я бi­гаю в по­ле й го­ди­на­ми слу­хаю, як в не­бi спi­ва­ють хо­ри, гра­ють цi­лi ор­кест­ри.

Вночi про­ки­да­юсь, сi­даю на лiж­ку й нап­ру­же­но слу­хаю, як щось сверд­лить мiй мо­зок, лос­ко­че сер­це i трем­тить бi­ля ву­ха чимсь нев­ло­ви­мим.

Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зов­сiм не так.

Цiкавий я зна­ти, як во­ни оте роб­лять?

Врештi та­ки пiдг­ле­дiв.

Сiра ма­ленька пташ­ка, як груд­ка зем­лi, низько ви­сi­ла над по­лем. Трi­па­ла крильми на мiс­цi нап­ру­же­но, час­то i важ­ко тяг­ну­ла вго­ру не­ви­ди­му стру­ну вiд зем­лi аж до не­ба. Стру­на трем­тi­ла й гу­ча­ла. То­дi, скiн­чив­ши, па­да­ла ти­хо униз, на­тя­га­ла дру­гу з не­ба на зем­лю. Єдна­ла не­бо з зем­лею в го­лос­ну ар­фу i гра­ла на стру­нах сим­фо­нiю по­ля.

Се бу­ло прек­рас­но.

***

Так про­тi­ка­ли днi мо­го in­ter­mez­zо се­ред без­люд­дя, ти­шi i чис­то­ти. I бла­гос­ло­вен я був мiж зо­ло­тим сон­цем й зе­ле­ною зем­лею. Бла­гос­ло­вен був спо­кiй моєї ду­шi. З-пiд ста­рої сто­рiн­ки жит­тя ви­зи­ра­ла но­ва i чис­та - i нев­же я хо­тiв би зна­ти. Що там за­пи­са­но бу­де? Не зат­рем­тiв би бiльше пе­ред тiн­ню лю­ди­ни i не жах­нувсь вiд дум­ки, що, мо­же, го­ре людське десь при­чаїлось i чекає на ме­не?

Коли та­ке ста­неться чу­до, то се бу­де ва­ша зас­лу­га, зе­ле­нi ни­ви з шов­ко­вим шу­мом, й твоя, зо­зу­ле. Твоє жур­ли­ве "ку-ку" спли­ва­ло, як сльози по пла­ку­чiй бе­ре­зi, i зми­ва­ло мою уто­му.

***

Ми та­ки стрi­лись на ни­вi - i мовч­ки сто­яли хви­ли­ну - я i лю­ди­на. То був зви­чай­ний му­жик. Не знаю, яким я йо­му зда­в­ся, але крiзь нього я рап­том по­ба­чив ку­пу чор­них со­ло­м'яних стрiх, за­тер­тих ни­ва­ми, дiв­чат у хма­рi пи­лу, що вер­та­ють з чу­жої ро­бо­ти, бруд­них, не­гар­них, з об­вис­ли­ми грудьми, кiст­ля­ви­ми спи­на­ми… блi­дих жi­нок у чор­них по­дер­тих за­пас­ках, що схи­ли­лись, як тi­нi, над ко­ноп­ля­ми… пран­цю­ва­тих дi­тей всу­мiш з го­лод­ни­ми пса­ми… Все, на що ди­вив­ся й чо­го на­че не ба­чив. Вiн був для ме­не на­че па­лич­ка ди­ри­же­ра, що вик­ли­кає рап­том з мерт­вої ти­шi цi­лу хур­то­ви­ну згу­кiв.

Я не тi­кав; нав­па­ки, ми на­вiть по­ча­ли роз­мо­ву, на­че дав­нi знай­омi.

Вiн го­во­рив про ре­чi, пов­нi жа­ху для ме­не, так прос­то й спо­кiй­но, як жай­во­ро­нок ки­дав на по­ле пiс­ню, а я сто­яв та слу­хав, i щось трем­тi­ло в ме­нi.

Ага, людське го­ре, ти та­ки ло­виш ме­не? I я не тi­каю! Вже на­тяг­ли­ся ос­лаб­ле­нi стру­ни, вже чу­же го­ре мо­же гра­ти на них!

Говори, го­во­ри…

Що го­во­ри­ти? У сiм зе­ле­нiм мо­рi вiн має тiльки крап­ли­ну. До ко­го прий­шла га­ряч­ка та по­ду­ши­ла дi­ти, то­му ще лег­ше. На iн­шо­го згля­неться бог… А в нього аж п'ять ро­тiв, як вiт­ря­кiв, щось тре­ба ки­нуть на жор­на.

"П'ятеро дi­ток го­лод­них чо­мусь не заб­ра­ла га­ряч­ка".

Говори, го­во­ри…

Люди хо­тi­ли го­лi­руч зем­лю узя­ти, а те­пер ма­ють: хто їсть си­ру, хто ко­пає її в Си­бi­ру… Йо­му ще нi­чо­го: рiк лу­пив во­шi в тюр­мi, а те­пер раз на тиж­день ста­но­вий б'є йо­му мор­ду…

"Раз на тиж­день б'ють лю­ди­ну в ли­це".

Говори, го­во­ри!..

Як тiльки не­дi­ля - лю­ди до церк­ви, а вiн "на яв­ку" до ста­но­во­го. А все-та­ки мен­ша об­ра­за, як вiд своїх. Боїшся сло­во ска­за­ти. Був то­бi при­ятель i од­но­ду­мець, а те­пер, мо­же, про­дає те­бе ниш­ком. Вi­дiр­веш сло­во, як шма­ток сер­ця, а вiн ки­не йо­го со­ба­кам.

"Найближча лю­ди­на го­то­ва про­да­ти".

Говори, го­во­ри!..

Ходиш мiж людьми, як мiж вов­ка­ми. Од­но - сте­ре­жеш­ся. Скрiзь нас­то­ро­же­нi ву­ха, скрiзь прос­тяг­не­нi ру­ки. Бiд­ний в убо­го­го тяг­не со­роч­ку iз пло­ту, су­сiд в су­сi­да, батько у си­на.

"Мiж людьми, як мiж вов­ка­ми".

Говори, го­во­ри…

Людей їдять пран­цi, нуж­да, го­рiл­ка, а во­ни в тем­но­тi же­руть один од­но­го. Як нам свi­тить ще сон­це i не по­гас­не? Як мо­же­мо жи­ти?

Говори, го­во­ри. Роз­пе­чи гнi­вом не­бес­ну ба­ню. Пок­рий її хма­ра­ми твой­ого го­ря, щоб бу­ли блис­кав­ка й грiм. Ос­вi­жи не­бо i зем­лю. По­га­си сон­це й зас­вi­ти дру­ге на не­бi. Го­во­ри, го­во­ри…

***

Город зно­ву прос­тяг по ме­не свою за­лiз­ну ру­ку на зе­ле­нi ни­ви. По­кiр­ли­во дав я се­бе заб­ра­ти, i по­ки за­лi­зо тряс­лось та ля­ща­ло, я ще раз, вос­таннє, вби­рав у се­бе спо­кiй рiв­ни­ни, си­ню дрi­мо­ту да­ле­ких прос­то­рiв. Про­щай­те, ни­ви. Ко­тiть со­бi шум свiй на по­зо­ло­че­них сон­цем хреб­тах. Мо­же, ко­мусь вiн здасться, так як ме­нi. I ти, зо­зу­ле, з вер­шеч­ка бе­ре­зи. Ти теж строїла стру­ни моєї ду­шi. Во­ни ос­лаб­ли, по­шар­па­нi гру­би­ми пуч­ка­ми, а те­пер на­тя­га­ються зно­ву. Чуєте? Ось во­ни бренькну­ли на­вiть… Про­щай­те. Йду по­мiж лю­ди. Ду­ша го­то­ва, стру­ни ту­гi, на­лад­же­нi, во­на вже грає…

Вересень 1908 р.

Примечания