Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

Щось таке наче мале й…

Волохате чи що.

Може, звір який.

А мо’…

В чортів же я не вірив.

– Ні, – підняв я правицю. – Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.

– Що ти брешеш! – сердито гримнув той самий бондар Матвій. – Вліво широкий шлях, а вправо – вірна загибель!

– Як хочете! – мовив я, відв’язуючи коня від підводи. – Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?

Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.

Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершник – один із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападники – татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.

Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.

Хтозна.

Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.

Я відрахував першу добу.

Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.

Марно.

Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.

Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.

Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.

Я погодився.

І це була перша моя помилка.

Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудити – вони всі повмирали.

Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темна – без єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.

А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світлом – наче чатували на нас з вишини.

Померло загалом п’ять чоловік.

Я велів більше вночі не спати.

– Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.

– А вартові? – спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.

– Вартові не поможуть! – сухо мовив я.

– Але чому? – у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.

– Я не знаю, люди! – крутнув я головою. – Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, – додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.

А я згадав – те, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.

І з кігтями.

Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.

У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.

На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.