Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

— Берімося до роботи, — промовив Вістінґ, киваючи на двоярусне ліжко. — Усе зареєструємо, задокументуємо й заберемо з собою.

— Куди? — поцікавився Мортенсен.

— До мене додому.

— До тебе додому? Хочеш зберігати їх у себе?

— Тимчасово… Доки збагнемо, про що йдеться у цій справі.

— Сподіваюся, у тебе вдома надзвичайно надійна сигналізація…

Вістінґ вийняв з кишені телефон і вийшов з кімнати, щоб не заважати колезі маркувати й запечатувати коробки.

Він зняв гумові рукавички, обійшов будинок і вийшов на веранду, з якої відкривалася морська панорама. Під прямовисною скелею було облаштовано затишний дворик з грубкою, грілем, довгим столом та обігрівальними лампами. Вістінґ став спиною до будинку, погортав список контактів у телефоні, довгий список. З багатьма з тих людей він не спілкувався роками. Нарешті знайшов те, що шукав, набрав приватний номер — не офісу.

Вони з Олве Генріксеном колись дружили. Разом подавалися у школу поліції, однак Олве не пройшов відбору за зовнішніми характеристиками. Нині він власник однієї з найбільших у країні охоронних компаній, яка пропонувала все: від персональної охорони до інкасаторських послуг, і заробляв утричі більше за Вістінґа.

— Мені потрібна сигналізація для приміщення, — Вістінґ відразу перейшов до справи.

Олве Генріксен сказав, що майстер йому зателефонує і вони домовляться про зустріч.

— Сигналізація потрібна вже сьогодні, — не дав йому договорити Вістінґ.

— Розумію…

На другому кінці запала пауза. Вістінґ чекав. Маленькі чорні мурашки дріботіли вервечкою по кам’яних плитах у нього під ногами й зникали в щілині підмурівку.

— Можу послати до тебе людину о четвертій, — нарешті озвався Олве.

Вістінґ подякував, назвав свою адресу.

— І ще одне, — сказав він.

— Слухаю?

Вістінґ на мить замовк, боячись, щоб Олве Генріксен не склав «два і два», та все ж сподівався на його дискретність.

— Маєш машинку, яка рахує банкноти?

— Маю, — підтвердив Олве.

— Можна нею скористатися?

— Маємо три. Дві з них транспортабельні. Одну тримаємо в резерві.

— Я хотів би одну позичити.

— Можеш привезти гроші сюди, ми порахуємо, — запропонував Олве.

— Неможливо! Я приїду по машинку.

— Добре…

Вони домовилися про місце й час зустрічі, а тоді Вістінґ повернувся до Мортенсена.

Мортенсен, не знімаючи рукавичок, сидів у вітальні, гортав гостьову книгу.

— Ганс Христіан Мюкланн приїздив минулого тижня, — тицьнув він на автограф на останній сторінці. — Він був міністром юстиції, коли я ще вчився в поліцейській школі.

Вістінґ взяв у руки книгу.

— Чотири такі стоять на полиці, — завважив Мортенсен. — Усі, хто побував тут у гостях від 50-х років, залишили свої автографи.

Вістінґ теж трохи погортав сторінки. Відомі політики писали короткі вітання й підписували дату своїх відвідин. Подекуди на сторінках були наклеєні фото цілих компаній у літньому дворику або за обіднім столом.

— Ми їх заберемо з собою, — вирішив Вістінґ.

Шурхіт автомобільних коліс змусив їх перезирнутися. Вістінґ підійшов до дверей, відхилив фіранку на маленькому віконці й визирнув надвір. Великий чорний позашляховик саме розвертався на подвір’ї.

— Хтось приїхав? — запитав Мортенсен.

Вістінґ похитав головою. Авто поїхало собі геть. Він не зумів розгледіти номерний знак.

— Поїхав… — промовив Вістінґ, дивлячись услід авту. — Скоріш за все помилився, заїхав не туди. Будинок же у самому кінці дороги.

— Або якийсь зівака, до якого дійшли чутки про смерть Клаусена, — припустив Мортенсен. — То що, виносимо коробки?

Вістінґ кивнув, знову одягнув гумові рукавички.

Мортенсен натягнув на кожну коробку еластичний мішок. Чоловіки взяли по пакунку й понесли до автофургона.

— Мені потрібні його відбитки пальців, — сказав Мортенсен, ставлячи в авто першу коробку. — Щоб знати, чи не торкався грошей хтось інший, окрім Клаусена.

— Клаусен лежить у морзі клініки «Уллевол». Завтра все залагодимо.

— Потрібні й біологічні зразки, для аналізу ДНК, — додав Мортенсен.

Вістінґ знову кивнув.

— Візьмемо завтра.

Вістінґ залишився біля фургона — пильнувати за рухом на дорозі, доки Мортенсен виносив решту коробок.

М’який морський бриз шарудів у хащах дикої малини. Стежкою понад водою ішов чоловік з вудкою, ведучи за руку хлопчика в червоному рятувальному жилеті. Жінка з песиком тугіше натягнула повідок, коли вони проходили повз неї. Далі на стежці з’явився чоловік у чорних штанях, сорочці з коротким рукавом і темних окулярах.

Мортенсен виніс останню коробку.

— Треба ще раз усе ретельно оглянути, — кивнув він на будинок. — Шухляди великого письмового столу напхані рукописними нотатками. Там може трапитися щось цікаве, що наведе нас на слід.

Вістінґ кивнув, озирнувшись на будинок.

— Зачекай!

Він зайшов на кухню, змахнув з-над каструлі кількох мух. У каструлі наче б присохла якась каша. Вістінґ вийняв целофановий пакетик, відшкрябав трохи каші й поклав туди, саму ж каструлю поставив у мийницю, наповнив водою з крану. Потім вигріб харчові рештки з холодильника, виніс сміття й активував сигналізацію, перш ніж замкнути за собою двері.

4

Вістінґ здав назад якнайближче до будинку на Герман Вільденвейсгате. Мортенсен так само позадкував за ним. Вістінґ вирішив поскладати коробки в підвалі. Однаково він ним не користувався. Стіни тут були грубі, муровані, кімнатка з двома маленькими віконцями високо під стелею.

За кожною коробкою, яку заносив у підвал, Вістінґ озирався на будинок доньки в кінці вулиці. Він не мав певності, як поводитися, раптом би вона вигулькнула й почала задавати незручні запитання.

Чоловік, який мав встановити сигналізацію, виявився пунктуальним. Вістінґ вибрав найпростіший варіант. Комбінувати звичайну сигналізацію з пожежною було б надто клопітно й затратно в часовому сенсі. Він пояснив майстрові, як саме вікна й двері мають бути убезпечені магнітними контактами, а сама кімнатка оснащена детекторами відеокамер. Панель управління повинна висіти на внутрішній стіні, біля дверей. Сигнал мав відразу поступати на мобільні телефони, його й Мортенсена, плюс внутрішня сирена.

Мортенсен зачекав, доки закінчать встановлювати сигналізацію. Вістінґ тим часом поїхав по машинку для рахування та ідентифікації банкнот. Йому провели короткий інструктаж. Він закладав валюту, а машинка сама ідентифікувала, що це за валюта. Крім того, машинка за допомогою інфрачервоного випромінювання знаходила фальшиві гроші. Потужність — 1200 банкнот на хвилину. Результати підрахунків автоматично записувалися на власному принтері, підключеному до машинки.

По дорозі назад Вістінґ зайшов у крамницю канцтоварів і купив десять великих картонних коробок та пакувальну стрічку, як його просив Мортенсен. Коли приїхав додому, майстер уже закінчив встановлювати алярм.

— Я мусив вибрати код, — Мортенсен набрав на панелі чотири цифри. — 1808. Це нинішній день — 18 серпня.

Алярм тихо пискнув і заблимав червоною цяткою. Мортенсен знову набрав код. Усе стихло, й загорілася зелена лампочка.

Вони підсунули стіл з грошима