Читати книгу - "Доктор Сон"

– Тобі подобаєсся? – сопів дідо Енді йому у вухо. Він тхнув сигаретами і віскі «Білий Кінь». – Свіссно, шо так, кожному хлопу се подобаєсся. Та якщо тобі навіть і не подобаєсся, ти нікому не росскажеш. А якшо росскажеш, я зроблю тобі боляче. Я тебе спалю.

– Свята срака, – промовив Денні. – Це капець.

– Були ще й інші штуки, – сказав Дік, – але я розкажу тобі лиш про одну. Після того як вмерла його дружина, дідо найняв одну жінку, щоб поралася по хаті. Щоби прибирала й готувала їжу. В обідній час вона зразу метала на стіл все разом, від салату до десерту, бо саме так подобалося Чорному Діду. Десертом завше був або пиріг, або пуддін. Він завжди лежав або в маленькій тарілочці, або на блюдечку поряд з твоєю великою тарілкою, щоб ти міг на нього дивитися і хотіти його, поки копирсаєшся у тих, інших, помиях. Дідо твердо й непорушно тримався цього правила – щоб ти дивився на десерт, поки не доїси смаженого м’яса з вареними овочами й картоплею пюре все, до останнього шматочка. Ти мусив навіть підчищати підливу, що була глевкою і доволі несмачною. Якщо не вся підлива була доїдена, Чорний Дідо тицяв мені шматок хліба і казав: «Повимачуй оцим, Дікі-Пуцьвіріньку, зроби, щоб тарілка сяяла, ніби її собака облизав». Це він так мене називав, Дікі-Пуцьвіріньок. Іноді я не міг змусити себе доїсти ніякою силою, отже, тоді я не отримував пирога або пуддіна. Він забирав мій десерт і з’їдав його сам. А іноді бувало таке, що я міг через силу доїсти весь обід, аж тут бачу – він топче недопалок сигарети в мій кусень пирога або в мій ванільний пуддін. Йому було зручно таке робити, бо він завше сидів поряд мене. Він вважав це вельми вдалим жартом. «Упс, промазав у попільницю», – зазвичай вигукував він. Мої ма і тато ніколи не намагалися покласти цьому край, хоча мусіли розуміти, що навіть якщо це й жарт, то небезневинний, щоб таким чином розігрувати малу дитину. Вони теж просто робили вигляд, ніби це жарт.

– Це дуже, дуже погано, – сказав Денні. – Ваші рідні мали б стати на ваш захист. Моя мама завжди стає. І тато мій став би також.

– Вони буялисся його. І мали підстави буятисся. Енді Хеллоран був поганим, поганим мотосцикилем14. Він приказував: «Нумо, Дікі, об’їж кругом, воно те’ не втруїть». Якщо я було відкушу шматочок, він наказує Нонні – так звали його доморядницю – принести мені свіжий десерт. Якщо я не куштував, той так там і стояв. Виходило так, що я ніколи не міг завершити свій обід, бо мені шлунок аж вивертало.

– Вам треба було переставити той пудинг або пиріг по інший бік своєї тарілки, – сказав Денні.

– Я пробував, аякже, не дурником народився-бо. Він просто переставляв його назад, кажучи, що десерт мусить бути правобіч. – Дік помовчав, дивлячись на воду, де вздовж роздільної лінії між небом і Мексиканською затокою повільно сунувся довгий білий корабель. – Іноді, коли я залишався з ним сам на сам, він мене кусав. А одного разу, коли я сказав, що, якщо він не облишить мене в спокої, я все розкажу татові, він загасив сигарету мені об босу ступню. Він сказав: «Розкажи їм ще й про сеє, й побачиш, чи на добро воно тобі піде. Твій татусь давно знає про мої звички і ніколи й слова не вимовить, бо він миршавець і хоче отримати ті гроші, що я їх тримаю в банку, коли я помру – чого я не збираюся робити скоро».

Денні слухав зачаровано, з широко розплющеними очима. Він завжди вважав найстрашнішою в світі, найстрашнішою з можливих історією казку про Синю Бороду, але ця була гіршою. Бо вона була правдою.

– Іноді він казав, що знає одного поганого чоловіка на ім’я Чарлі Менкс, і якщо я не робитиму те, чого він від мене бажає, він подзвонить по міжміському Чарлі Менксу і той приїде у своїй крутій машині й забере мене у те місце, де тримають поганих дітей15. А потім дідо пхав руку мені між ноги і починалося те стискання. «Атож, нікому ти й слівцем не прохопишся, Дікі-Пуцьвіріньку. А якщо скажеш, тоді приїде друзяка Чарлі й відвезе тебе до всіх інших дітей, яких він уже покрав, і житимеш ти там, аж поки не помреш. А коли помреш, ти потрапиш до пекла, де тіло твоє горітиме вічно. За те, що наговорив. І то байд’же, чи тобі хто повірить, а чи ні, наговір є наговором». Я таки довго вірив старому курвалеві. Я навіть не розказував моїй Білій Бабуні, тій, що із сяйвом, бо боявся, що вона подумає, ніби я сам винен. Якби я був тоді старшим, я б розумів краще, але ж я був усього лиш дитиною. – Він зробив паузу. – Та було й ще дещо інше. Ти знаєш, що то було, Денні?

Денні надовго задивився в обличчя Діка, зондуючи думки і картинки, що ховалися за його лобом. Нарешті він сказав:

– Ви хотіли, щоб ваш батько отримав ті гроші. Але він їх так і не отримав.

– Так. Чорний Дідо всі їх залишив якомусь притулку для негритянських сиріт в Алабамі, і я можу закластися, що знаю чому. Але тут це ні до чого.

– А ваша добра бабуня так ні про що й не знала. Вона так і не здогадувалася?

– Вона розуміла, що там щось відбувається, але я все те хував подалі, затаєним, тож вона до мене з цим не в’язла. Тільки сказала мені, що, коли я буду готовим побалакати, вона буде готовою мене вислухати. Денні, коли Енді Хеллоран помер – у нього стався крововилив у мозок – я почувався найщасливішим хлопцем у світі. Мама сказала, що мені не конче тра’ їхати на похорон, якщо хочу, я можу залишитися з бабунею Розою – моєю Білою Бабунею, – але мені хотілося поїхати. Ще й як хотілося. Я хотів на власні очі