Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Не знаю, про кого ми зараз говоримо, про Марію, яка зіпсувала сніданок мого чоловіка, чи про мене, яка протягом довгого часу не може виконати одну єдину функцію, покладену природою?

Шматок у горло вже не лізе, після його слів, і мені здається, що моя вечеря стає чимось сухим і не їстівним.

— Чого ти напружилася? Шкода робітницю?

— Не називай її так, кріпацтво вже давно скасували. Просто, ти безжальний з тими, хто за твоїми мірками не дотягує, – не знаю, навіщо це зараз говорю, мабуть, саме вирвалося.

— Ти зараз намагаєшся до мене донести щось конкретне, чи це просто слова, кинуті тобою від образи за цю жінку? — цікавиться чоловік.

— Нічого я не намагаюся сказати, — не хочу дивитися йому у вічі, боюся розклеїтися.

— Олесю, якщо це знову сталося, то не означає, що все зникло. Потрібно просто не зациклюватися і насолоджуватися життям. Тобі не сорок років, щоб ти живцем себе поховала, – Андрій витирає губи серветкою, дивлячись наполегливо. — Ти ж розумієш, що сама себе й заганяєш у яму усілякою маячнею?

Стільки років щасливого шлюбу, а я досі нервуюсь від цього безжального погляду.

— Ти вважаєш мої думки маячнею? – випалюю, намагаючись вгамувати свою внутрішню істерику.

— Я вважаю, що ми повинні розглянути пропозиції про сурогатне материнство, і чекати дива, якщо іншого варіанту немає, — беземоційно знизує плечима Андрій.

— Чому ні? Ми можемо усиновити дитину, якійсь маленькій дитині потрібні батьки, і ми можемо взяти зовсім маленьку, щоб дбати про неї.

— Ні, цього точно не буде, — непохитно вимовляє Заремський. — Я не виховуватиму чужу дитину. Ніхто не знає, що в неї за генетика, а я не хочу прожити життя, щоразу боячись, що якісь невдалі епізоди її батьків, вилізуть назовні та зіпсують наше життя.

— З чого ти взяв, що в нього обов'язково має бути погана генетика? — потираю вже скроні від втоми. Зовсім не розумію, як ми знову сперечаємося на цю тему.

— Тому що, Олесю, ніхто в здоровому глузді та осудності, не зможе відмовитися від дитини, — Андрій переходить на крик, не хотіла до цього доводити, але мене вже не зупинити.

— Сурогатної матері не буде, я проти.

— Але ж ти хочеш стати матір`ю, у чому проблема? Це буде, принаймні, наша дитина, наша плоть і кров, вона буде нашим відбиванням. Олесю, у чому річ? Я тебе просто не впізнаю. Ти настільки загрузла у своїх думках, що вже не можеш адекватно мислити. Що краще, брати в дитбудинку чужу сумнівну дитину, чи скористатися сучасними технологіями, щоб стати батьками рідної?

— Він не сто відсотків буде нашим, він ще належатиме їй, — кліпаю очима, щоб не заплакати від безпорадності.

— Кому їй? — Незрозуміло запитує Андрій.

— Жінці, яка носитиме під серцем твою дитину, яка зможе тобі народити, коли твоя дружина буде тихо помирати від власної нікчемності. І вже наукою доведено, що її участь не залишиться непоміченою, вона вважатиметься його матір'ю, навіть більше за мене, хоч і моя яйцеклітина. Як ти вважаєш, що для мене краще у цьому випадку? – говорю все це і сльози котяться по обличчю.

— Лисичко, я не розумію, що за маячню ти несеш? — Андрій ласкаво вдивляється у моє обличчя. — Ти ж у мене розумна жінка, до чого ця істерика? Начиталася  нісенітниці, і все близько береш до серця. Ніхто окрім тебе не буде вважатися його матір'ю, я навіть не подивлюся у її бік, як на жінку. Вона буде для мене тим кур'єром, про який говорила твоя лікарка.

— Фу, це жахливо, ти жахливий розумієш? — починаю нестямно ридати.

— Ти влаштовуєш скандал на рівному місці, а я ще й жахливий. Кажу, як є, не хочеш так, значить, через якийсь час спробуємо знову. Я люблю тебе і хочу, щоб ти нарешті перестала себе гризти та була тією сонячною дівчинкою, у яку я закохався. Будь ласка, повернися до мене, я вже забув, що означає любити свою дружину, спілкуватися з нею, нормально, без оцих сліз, — ніжно стирає пальцем сльозу, що котилася по моїй щоці. — Ти найкрасивіша і найбажаніша жінка для мене, тільки перестань вже нести нісенітницю, що я можу на когось подивитися, як на бажаний об'єкт.

— Вибач, я вже не можу цього виносити. Більше намагатись ми не будемо, це надто важко для мене. Я хочу відпочити, вибач, — швидко виходжу зі столу і тікаю у нашу спальню, розуміючи, що вся ця розмова пригнічує мене ще більше.

Андрій чудово усвідомлює, що не буде вже наступного разу. Нічого не виходить, навіщо намагатися? Навіщо робити те, що не виходить? Витрачати всі сили на те, що нам просто не судилося?

Настав час визнати свою нікчемність і навчитися жити без думок про дітей, хоч від цього стає гірко і боляче. Одна справа, коли не виходить і ти не розумієш чому, а інша — весь час намагатися зробити те, що з цілком зрозумілих причин не виходить. Я не здатна. Безплідна. Жалюгідна.

Не знаю, скільки просиділа на ліжку, дивлячись в одну точку, коли тихо в кімнату входить чоловік і сідає поряд зі мною.

Він нічого не говорить, але й не торкається мене, ніби розуміє, що в такі моменти, краще не чіпати моє тіло. Хоча завжди між нами було щось більше, ніж тілесна залежність.

Кожен дотик мого чоловіка розбурхує кров і завжди стає тепло і добре, від того, як він мене торкається. Але зараз я не хочу його дотиків, мені гидко від самої себе, а цей прекрасний чоловік не винен, що вибрав не ту жінку і пов'язав з нею своє життя.