Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

знущається, і вони з Кайт так само лаються про килимки і намиста, а зараз, коли я повернуся, вони разом сміятимуться, наче найліпші подружки, а Генет так само підкрадається й підслуховує й скімлить про свою відданість, а моя бабуся сперечається зі своєю маленькою служницею про лляну тканину. Кажу тобі, усе таке саме, а невдовзі додому повернеться мій батько, і почнеться грандіозна метушня, і він скаже: «А чому ви не зробили цього?» та «Слід було зробити оце», і Яхмос хвилюватиметься, а Собек сміятиметься й глузуватиме, а батько панькатиметься з Іпі, якому тепер шістнадцять, так само, як панькався з ним, коли йому було вісім, і все буде точно як раніше! – Вона замовкла, переводячи дух.

Горі зітхнув. Потім м’яко додав:

– Ти не розумієш, Ренісенб. Буває зло, що приходить і нападає ззовні, так, що бачить увесь світ, але існує інша гниль, яка руйнує зсередини без жодних ознак. Вона розповзається повільно, день за днем, аж поки останній фрукт не згниє, побитий хворобою.

Ренісенб витріщилася на нього. Чоловік говорив відсторонено, так ніби не до неї, а просто розмірковуючи вголос.

Вона пронизливо вигукнула:

– Про що ти, Горі? Ти мене лякаєш.

– Я і сам боюся.

– Але до чого ти хилиш? Про яке зло ти говориш?

Він глянув на неї і раптом усміхнувся.

– Забудь, що я сказав, Ренісенб. Я просто думав про хвороби, що б’ють урожай.

– Добре. Бо я подумала… Сама не знаю, що я подумала.

Розділ другий Розлив: місяць третій, день четвертий

Сатіпі говорила з Яхмосом. Знов напосілася на нього – інше від неї рідко коли почуєш.

– Ти мусиш захищати себе. От що я кажу! Тебе ніколи не цінуватимуть, якщо ти не відстоюватимеш себе. Твій батько каже: треба зробити се, треба зробити те, чому ти не зробив іще отого? А ти покірно слухаєш і відповідаєш, так, так, так, і вибачаєшся за те, що – на його думку – слід було зробити і що до того ж часто неможливо! Твій батько ставиться до тебе, як до дитини, як до безвідповідального юнака. Так ніби ти ровесник Іпі.

Яхмос тихо відповів:

– Мій батько аж ніяк не ставиться до мене, як до Іпі.

– Авжеж, – Сатіпі накинулася на нову тему з гарячою запеклістю. – Він помиляється щодо цього розбещеного хлопчака. День за днем Іпі втрачає рештки відповідальності. Він вештається довкола і не робить того, що міг би, і вдає, що все, про що його просять, надто складно для нього! Який сором! А все тому, що Іпі знає: батько завжди змилується і стане на його бік. Ви із Собеком маєте жорстко з цим розібратися.

Яхмос стенув плечима.

– А навіщо?

– О, ти мене з розуму зводиш, Яхмосе, – це так схоже на тебе! Немає в тобі духу! Слабкий, як жінка! Що батько не скаже, ти одразу погоджуєшся!

– Я дуже поважаю свого батька!

– Так, а він на цьому їздить! Можеш і далі мовчки миритися зі звинуваченнями й вибачатися за те, у чому не винен! Ти мусиш розкрити рота й відповідати йому, як це робить Собек. Собек нікого не боїться!

– Так, але пам’ятай, Сатіпі. Це мені батько довіряє, а не Собекові. До Собека в батька довіри немає. Усе завжди лишається на мій розсуд, а не на його.

– І тому в садибі до тебе мають ставитися, як до його партнера. Ти представляєш батька, коли його немає, ти служиш як жрець Ка за його відсутності, усе лишається в твоїх руках – а втім, ніхто не визнає твоєї влади. Нам потрібен документ. Ти тепер чоловік майже середнього віку. Не можна ставитися до тебе, як до дитини.

Яхмос задумливо промовив:

– Батько любить сам усе контролювати.

– Саме так. Йому подобається, щоб усі в будинку залежали від нього – від його миттєвої примхи. Все і зараз погано, та ставатиме гірше. Цього разу, коли він повернеться, не відчіпляйся від нього. Ти мусиш заявити, що тобі потрібне письмове засвідчення твоєї влади, що ти вимагаєш, аби тебе визнали на рівні закону.

– Він і слухати не схоче.

– Тоді тобі слід його змусити. О, якби ж лишень я була чоловіком! Якби я була на твоєму місці, то знала б, що робити. Часом я почуваюся так, ніби вийшла за слимака.

Яхмос почервонів.

– Подивлюся, що можна зробити… Можливо… так, можливо, я зможу поговорити з батьком, попросити його…

– Ні, не просити. Ти маєш вимагати! Зрештою, ти його права рука. Лише на тебе він може покластися, коли їде. Собек надто непокірний, твій батько не довіряє йому, а Іпі надто юний.

– У нього завжди лишається Горі.

– Горі не член родини. Батько довіряє його думці, але не довірить владу чужій людині. Але я все зрозуміла – ти слабкий і млявий, і в венах у тебе не кров, а молоко! Ти не думаєш ані про мене, ані про дітей. Поки твій батько не помре, у нас не буде гідного становища.

Яхмос пригнічено промовив:

– Ти зневажаєш мене, Сатіпі, чи не так?

– Ти мене бісиш.

– Слухай, я обіцяю поговорити з батьком, коли він повернеться.

Дружина пробурмотіла собі під ніс:

– Так, але як ти говоритимеш? Як чоловік чи як слимак?

* * *

Кайт бавилася зі своєю найменшою донькою, крихіткою Анх. Маля лише починало ходити, і Кайт заохочувала її лагідними словами й усмішкою, ставши на коліна і простягнувши руки, поки маля, похитуючись, непевно чимчикувало в обійми матері.

Кайт показувала Собекові, чого навчилася їхня донька, але раптом зрозуміла, що чоловік не спостерігає, а сидить, насупивши своє гарне чоло.

– О, Собеку, ти не дивишся. Ти не бачиш. Маленька, скажи батькові, що це нахабство – не дивитися на тебе.

Собек роздратовано відповів:

– Є багато інших речей, про які я маю подумати, і так, вони мене турбують.

Кайт відхилилася на п’ятках, прибираючи волосся, за яке схопилася Анх, з важких темних брів.

– Що таке? Щось сталося?

Жінка говорила, не віддаючись розмові повністю. Вона запитала радше механічно.

Собек сердито відповів:

– Річ у тім, що мені не довіряють. Мій батько – старий чоловік і мислить до абсурдного старомодно. Він диктує мені кожну дію – нічого не лишає на мій розсуд.

Кайт похитала головою й ухильно пробурмотіла:

– Так, це погано.

– Якби лиш Яхмосові стало сили вступитися за мене, певно, з’явилася б якась надія на те, що батько бачитиме все ясніше. Але Яхмос такий боязкий. Виконує кожнісіньку вказівку з батькового