Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

Ніка

― Гей, мала! Ну чого ти з себе корчиш недоторку? Сідай у машину!

Вперто йду вперед. Ноги заплітаються. Якесь дивне відчуття в голові, ніби туман. Не можу думати зв’язно.

― Ніка! Годі ображатись!

Вони їдуть слідом за мною. Дамір і Саня. Решта залишились у будиночку.

Пришвидшую крок, обхоплюю себе за плечі. Морозець надворі — дай боже.

― Ніка!

― Відчепись! ― зупиняюсь. Рвучко обертаюсь до машини. Вона теж гальмує. З напіввідкритого вікна стирчить голова Сані.

― Припини! Ми ж пожартували!

Стискаю прохолодними пальцями скроні. Нічогенькі жарти. Такі пошлі ще видати треба. І жодна з подруг не заступилась. Сиділи хихотіли. Такі собі подруги…

― Не говори, що не розуміла, коли приймала запрошення... — глухо промовляє Саня.

― Не розуміла чого? — втомлено зітхаю.

На свіжому повітрі ніби стає легше. Думки потроху збираються в купу.

― Не розуміла, що спати доведеться з кимось із нас...

Ошелешено відкриваю рота. Якщо скажу, що дійсно не розуміла, не повірить.

― Так що, лялю, годі ламатись! Сідай у машину. А по дорозі вирішиш з ким з нас. Тобі, можна сказати, дали привілей... — противно хихикає Саня. Відчиняє скрипучі двері дев’ятки.

Хочеться порадити їм засунути свої привілеї кудись подалі. Але в останній момент прикушую язика. Боязко оглядаюсь. Котеджне містечко у таку пору року зовсім безлюдне. Пропозиція, хоч і сказана жартівливим тоном, лякає. Ще й туман в голові знову стає густішим. Полегшало лиш на мить.

― Ні, — твердо відповідаю.

А у самої вже ноги підкошуються. Тіло наче не моє.

― Катя ні про що таке не говорила. Навіть не згадувала...

― Правда? — переглядаються. — А нам вона обіцяла інше…

Двері автівки знову брязкають. Даміру набридло спостерігати за спектаклем. Він, похмурий і мовчазний, лякає більше ніж Саня. Налаштований рішуче. Погляд важкий, пробирає до кісток.

Крокую назад, падаю. Пухнастий сніг відразу огортає ноги в тоненьких капронових панчохах, забивається під коротку спідницю. Я ж розраховувала весь вечір бути в приміщенні, а не простувати дорогою хто зна скільки кілометрів у темряві.

Саня хапає за зап'ястя, сіпає, спонукаючи підійнятись на ноги.

― Пусти, ― ледь ворушу губами. Говорити важко. Все німіє. Від морозу і ще чогось. Чогось дивного, що охоплює тіло, робить його в'ялим та безвільним. Навряд таке може бути від соку, а я пила тільки його.

― Ходи... ходи... Нікуля.

 На плечі опускається важка рука, м’яко підштовхує до автівки.

Хитаю головою, ледь не падаю. І наче зі сторони спостерігаю як схиляється Дамір, щоб підхопити на руки, але відразу ж випрямляється.

Повз проїжджає машина. Фари у темряві здаються занадто яскравими. Зажмурююсь, хочу затулити очі рукою, але вона як безвільний батіг повисає вздовж тіла. Хлопці на мить відступають, припиняють настирно тягнути в машину. Удають, що просто стоять поряд.

Це дає кілька хвилин. І я, не гаючи часу, швидко починаю йти вперед. На очах у невідомого водія вони навряд чи будуть такими настирними. Але як тільки темрява знову запановує на дорозі, мене швидко наздоганяють. Дамір підхоплює за талію, притискає до себе. З останніх сил відштовхуюсь. Мені так хочеться закричати, проте ні звуку видушити не можу. А та ж машина була, можливо, мій шанс на порятунок. Тепер уже втрачений шанс...

Але дорогу раптом знову осявають фари. Та сама машина несподівано здає назад, спиняється навпроти. Мотор бурчить, двері м'яко прочиняються.

― Допомога потрібна? ― звучить глибокий чоловічий голос. 

― Ні... дякую. Моя дівчина трохи перебрала... ми посварились — нахабно бреше. — Ледь знайшли дурепу тут на дорозі. Надумала сама йти у місто. Я хочу заперечити, та він міцно притискає до грудей, заглушаючи протест.

Чоловік замирає. Відчуваю його пильний погляд. Незв’язно, ледь чутно скімлю.

― Зовсім ніяка. Бачите! ― зітхає.

На очах знову виступають сльози. Дамір так тисне, що не можу зробити вдих. Але розумію ― це мій останній шанс, мушу ним скористатись.

Збираю усі сили, тріпаюсь в руках. Але так слабко, майже непомітно, що той навіть уваги не звертає. Лише заспокійливо ковзає рукою по волоссю.

― Ш-ш-ш, мала. Скоро будемо вдома.

Я розумію, що чоловік от-от піде. І відчай надає сил. Відштовхуюсь, щоб хоч на мить отримати свободу. Хапаю ротом морозне повітря. Підіймаю важкі повіки та дивлюсь просто у вічі. Світло від фар здається занадто яскравим, і сльози починають бігти по щоках. Докладаю неймовірні зусилля, щоб не кліпнути, не втратити цей зв’язок. Шепочу перше, що приходить в голову:

― Допоможи!

Слова здаються тихими, нечутними. Я зовсім не впевнена, чи він мене зрозумів. Та ця крихітна слабка дія забирає останні сили. Голова безвільно відкидається. Свідомість затягує у туманний вихор.

Приходжу до тями в авто. В першу мить сіпаюсь від страху, розумію, що чимось зв'язана і схлипую від відчаю. Мабуть, рятівник наснився, а Саня з Даміром досягли свого.

― Все гаразд. Не ображу., ― чую заспокійливий голос.

Крізь сльози вже помічаю, що салон дійсно не знайомий. Зовсім не схожий на просмерділу бензином дев'ятку Сані. Обережно повертаю голову. Паморочиться, все йде обертом. Повіки злипаються, наче налиті свинцем. За кермом той самий чоловік. Суворий. Темна борода, насуплені брови. В затьмареному мозку мелькає — а чи не зробила я помилку, попрохавши про допомогу. Рятівник може бути такою ж небезпекою, які друзі Каті. Чому мене зв'язали?

Знову сіпаюсь, змахую руками. Вільні, сперезане лише тіло. Зніяковіло розумію, що просто пристебнута паском безпеки.

― Все гаразд, — кидає косий погляд. — Я тебе у лікарню відвезу...

― Не треба лікарню! ― все всередині мертвіє. — Якщо дізнаються вдома — уб'ють.

А вони ж дізнаються, з лікарні обов'язково подзвонять.

― Ти.. вживала щось заборонене? — погляд стає уважнішим. Осудливим.