Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Моя улюблена робота — це квітковий бутік, де створюються найкрасивіші композиції на будь-який смак та свято. А допомагають мені в цьому чотири чудові дівчини. Їх неординарне мислення та мій діловий підхід допомагають нам ось уже котрий рік триматися на плаву і бути першим квітковим магазином у нашому місті.

Це моє дітище. Я люблю всією душею це місце та особисто контролюю кожну зібрану композицію. Часто сама виїжджаю для прикрашання локацій.

Цей магазин я отримала у вигляді певної компенсації, коли Андрій був абсолютно впевнений, що я зробила аборт.

Навіщо я поклала своє життя до ніг людини, яка навіть не могла нормально зʼявлятися зі мною на людях? Навіщо я стільки років була у ролі коханки ні на що не претендуючи? Навіщо я позбавила себе можливості стати матір'ю запитаєте ви мене? Все дуже просто. Я любила Андрія. Я була готова сліпо виконати будь-яку його забаганку, аби він продовжував просто бути поруч. Я була надто самостійна і такі стосунки, які ні до чого не зобов'язували, мене повністю влаштовували. Мої тіло і душа належали йому, а розум заробляв гроші, допомагаючи бути незалежною.

А зараз він пішов... забравши моє життя з собою, залишивши нікому не потрібну незалежність. Людині потрібна людина, якою б сильною та самостійною вона не здавалася зі сторони.

Заїхавши на стоянку біля квіткового бутіка, я помічаю, що моє звичне місце зайняте. Якийсь дискомфорт селиться в області сонячного сплетення та інтуїція чомусь наказує їхати звідси. Якби я була не настільки вбита горем, можливо я прислухалася б до неї, тому що вона мене ніколи не підводила. Але зараз я просто ігнорую це почуття і паркуюсь поряд із незнайомою автівкою.

Вийшовши з машини, з авто навпроти, синхронно зі мною виходить високий світловолосий чоловік.

— Добридень! Валерія Лапницька? — гукає мене незнайомець і лізе у внутрішню кишеню своєї куртки. — Мене звуть Флоров Степан Олексійович. Я розслідую вбивство Андрія Саніна. Думаю, ви чули про це.

Чоловік виймає з кишені посвідчення та показує його мені.

— З чого ви взяли, що я знайома з Саніним?

— У вузьких колах ходять чутки, що ви тісно спілкувалися із міським депутатом.

— Ну, так повертайся назад у свої вузькі кола і продовжуйте далі збирати плітки. Вибачте, я дуже поспішаю.

— Ні, Валеріє Анатоліївно, ви таки приділите мені увагу, — перегороджує мені шлях своєю масивною фігурою. — Ви можете знати те, що допоможе слідству. Зайдемо до вашої квіткової крамниці чи може пройдемо до моєї машини? — легкий кивок на авто.

Ще чого? Наодинці з ним я точно не залишусь. Його посвідчення може виявитися звичайною підробкою, а якщо Яніс має рацію і на мене почалося якесь полювання, то мені не варто сідати в до незнайомця в машину.

Погляд псевдослідчого змушує здригнутися. Я вибираю перший варіант, тому що при свідках і купі камер відеоспостереження він нічого мені не зробить.

— Йдіть за мною! — командую та обходжу машину з іншого боку.

Під пильні погляди своїх співробітниць я проходжу повз них, і мовчки підіймаюсь на другий поверх. За мною безшумною тінню рухається слідчий.

Коли ми з ним залишаємося наодинці в оточенні стін мого кабінету, напруга, яка весь цей час розросталася в мені з небаченою силою досягає свого максимуму. Мені доводиться прикласти купу зусиль, щоб не подавши виду зняти з себе верхній одяг й зайняти робоче крісло.

А далі відбувається неймовірне. Я ловлю на собі зацікавлений погляд цього Степана Олексійовича. 

Покидьок! 

— Що ви хочете від мене почути? — закриваючись, складаючи руки на грудях, вимовляю рівним голосом. Я ненавиджу такі липкі погляди. Для мене їхній власник відразу ж падає на дно за шкалою моєї поваги.

— Я поставлю кілька запитань, а ви намагайтеся відповісти на них чесно. — Від його зацікавленості не лишається й сліду. Одна мить. Один помах вій і переді мною сидить зібрана людина, що наводить страх.

— Починайте, — байдуже кидаю я, старанно приховуючи тривогу. — Але попереджаю, ви даремно витрачаєте свій час.

— Валерію, на перший погляд, ви маєте вигляд досить серйозної жінки, тому перестаньте ламати драму і нам буде простіше встановити спільну мову.

Яке хамло! Мені й так проблем вистачає, то хтось зверху мені вирішив підкинути ще й цього?

— Крім сексуального задоволення між мною та Саніним нічого не було, — вимовляю крижаним тоном і отримую дике задоволення, бо обличчя псевдослідчого витягується.

Він явно не очікував почути подібне, а мені все одно. Можливо, так він швидше звалить звідси.

— Останнім часом Андрій Юрійович не казав, що хтось йому загрожує? — Степан Олексійович шумно ковтає та дістав блокнот із ручкою.

— Ні. Ми мало розмовляли, — брешу, — не любили відволікатися від важливої ​​справи… ну ви зрозуміли він якої справи...

— Валерію, — його тон попереджає, що я ходжу тонким льодом. Ось тільки йому мене нема в чому звинувачувати. Я чиста, як білий лист. Тому сміливо йду далі.

— А чого ви хочете почути від коханки депутата? — різко підводжусь зі свого місця та впираюся долонями в стільницю.

— Вас часто бачили вдвох у закритому клубі покеру, власником якого є Яніс Адаміді…

— А куди Андрій мав ще водити свою коханку? До улюбленого ресторану своєї дружини? Де кожен із персоналу любить і захоплюється Мариною Саніною? Ви, напевно, зовсім не розумієтеся на таких іграх.

— Я до того, що ви були свідком якихось сутичок між Саніним і гостями Адаміді?

— Не було такого! Якого біса ви причепилися до мене Степан Олексійович? Крім сексу між нами з Саніним нічого не було, — жонглюю черговою порцією брехні, — тим більше він не посвячував мене у свої справи або розповіді про потенційні погрози, що сипалися на нього з усіх боків. Санін мав скандальну репутацію. Я думаю вам це відомо, якщо ви накопали інформацію про мене…

— Я вас зрозумів, Валеріє, — слідчий підіймається та поправляє свій одяг. Потім кидає на стіл візитівку. — Якщо ви ще щось згадаєте, обов'язково зв'яжіться зі мною.