Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Що? Як це «запакуйте»? Я що, річ? Вдарити б його, вкусити, подряпати б цю самовдоволену пику, а потім втекти світ за очі. А не дивитися на нього, як віддана лагідна кішечка. Закричати б… але замість цього, я з тихим чуттєвим зітханням труся щокою об його плече.

Стиснувши наостанок мою дупу, цей самець монохромного хробака відриває мене від себе і ставить на ноги.

– Я щасливий догодити, ні-одо, – кланяється сірий ящір. – Залишити базову програму, чи бажаєте, щоб ми прописали якісь особливі установки?

− Залишіть, базову версію. Я викупляю повний доступ до її програмної прошивки та сам введу всі необхідні налаштування.

− Повний доступ… але я не можу. А як ми зможемо моніторити її стан і функціональність? Це порушення… – починає блеяти проклятий сіропикий.

− Можете. За мною право імперського джат-ра. Бажаєте оскаржити? – зловісно звужує морозно-моторошні очі наг.

– Ні, – відразу злякано здає назад ящір.

− Добре. І врахуйте, якщо знайду в її мізках щось зайве, ваша гільдія про це дуже пошкодує, – загрозливо вишкірюється той, кому, здається, мене щойно продали.

У відповідь сіропикий стає крейдяним із синявою, злякано витріщивши опуклі, як у хамелеона, очі. Не здивуюся, якщо й крутити ними почне.

– Я вас зрозумів, ні-одо. Запевняю, наша гільдія ніколи не наважиться йти проти влади Володарів. Все буде зроблено. Дев'яносто шоста, на вихідну позицію, та деактивація.

Моє-не-моє тіло згинається в справжнісінькому поклоні на адресу хвостатого «господаря», після чого розвертається і, вихляючи дупою, йде назад до тієї платформи, з якої я злізла на початку цього божевільного сну. Платформа ця виглядає як сходинка на висоті сантиметрів тридцяти, висунута з темного прорізу в білій з металевим відблиском стіні. Та в мене чомусь раптом виникає гостра асоціація з висувними полицями в морзі. І чим ближче я підходжу, тим виразніше розумію, що мене зараз так само засунуть у цю темряву, як труп у якомусь страшному трилері.

Хвиля паніки пробігає тілом колючими мурашками.

З якимось майже приреченим отупінням я вже ніби збоку спостерігаю за тим, як підіймаю ногу і ступаю на холодну поверхню. Ставши обома ногами, розвертаюсь обличчям до кімнати, встигаю ще помітити, що наг задумливо дивиться мені вслід, і заплющую очі. Платформа починає рухатися, затягуючи мене в темний проріз, я чую тихий шурхіт, і світло, що досі проникало під повіки, зникає повністю.

Холод знову огортає мене з ніг до голови. Проморожує до кісток. Паралізує дихання. Тепер гарячі долоні хвостатого «господаря» згадуються майже з жалем. Усі відчуття в тілі поступово сходять нанівець. Залишається лише одне. Всеосяжний холод. Здається, що й свідомість поступово гасне, покриваючись скоринкою льоду.

Щосили я намагаюся чинити цьому опір. Знов б'юся, як птах у клітці, в кайданах власного неслухняного тіла. Верещу подумки й ридаю, благаючи відпустити мене, випустити, повернути все назад ...

І раптом ціпенію, наздогнана здогадом... шаленою надією. А якщо це все-таки просто сон? Шалений, страшно реалістичний, але сон? І варто мені тут заснути, як я прокинусь нарешті.

Чи, може, я зараз у комі? Адже мене вдарило блискавкою. Я виразно пам'ятаю це. Може, я лежу там посеред поля непритомна, а мій розум занесло… кудись. У неживу ляльку для сексуальних забавок. Адже я навіть зовнішності своєї не бачила. Може, це й не я була?

Думка схожа на марення… але все, що відбувалося, було таким реалістичним. І мої відчуття... невже все може настільки докладно наснитися? Дотики, запахи, холод…

Якщо так, то, можливо, мені справді не варто триматися свідомістю за цю безглузду реальність. Можливо, краще піддатися заціпенінню і заснути, щоб повернутися у своє тіло. Бо зараз я точно не у своєму.

Це не я.

Заспокоєна цією раптовою ідеєю, відчуваю, як відпускає паніка, що скувала душу. І думки в голові поступово все більше перетворюються на заморожений холодець.

Не я.

Заснути. І повернутись. Додому.

Не я.

Там я знову належатиму собі. І ніхто не посміє мене і пальцем торкнутися без дозволу. Навіть хвостатий зарозумілий красень.

Не-е-е… я-а-а-а… Не-е-е-е… я-а-а-а…

Мляво показавши «господарю» язика у своїх думках, я остаточно пірнаю в рятівні обійми темряви