Читати книгу - "Тимчасова забавка, Богдана Малкіна"

– …а потім виявилося, що то був фізико-математичний інститут і ніхто не збирався робити з неї піддослідну.

Ми йдемо геть нетверезі в бік мого дому. Степан (я нарешті дізналася його ім'я) розповідає історію про свою подругу, яка весь час втрапляє в халепи. Я регочу, мов ненормальна, тримаючись за хлопця, аби не впасти. Схоже, він тверезіший, ніж я, бо його ноги не перечіплюються одна за одну кожні десять метрів.

– То це вона тобі розбила серце? – бовкаю, не думаючи.

Степан зупиняється й дивиться на мене з посмішкою. Втім, я настільки п'яна, що не можу зрозуміти її. Це справді щирий усміх чи просто ввічливість, за якою ховаються справжні почуття.

– Та, що в тебе на заставці? – навіщось перепитую, бо він не припиняє на мене дивитися.

– Ні, не вона, – він бере мене за руку та продовжує йти. – Я сам собі розбив серце.

Степан не хоче розкривати деталі, замовкаючи на тривалий час, а я просто прагну їх почути, щоб сказати свою "мудру" думку, виступивши експертом у стосунках. І начхати, що мені й самій потрібні поради в у них. Зрештою, хіба він про це колись дізнається?

– Що ти зробив, розкажи? – стискаю його руку, якою Степан тримає мою, і він знову дивиться на мене, тільки тепер геть інакше – з дрібкою смутку.

– Покинув її, сподіваючись, що вона почне страждати й сама повернеться до мене.

Коли до мене доходить сенс його слів, починаю заливисто реготати на всю вулицю, зупинившись посеред пішохідного переходу. Мій сміх лякає вуличного кота, який саме сидить у смітнику неподалік, і він, пригнувши хвоста, тікає через дорогу.

– Ой, не можу… Не можу… – витираю сльози рукою, поки інша міцно тримається за хлопця. – Вибач, але ти ще той лох!

– Дякую, що не засуджуєш, – із сарказмом огризається він, тягнучи мене на тротуар, – посеред дороги стояти небезпечно. У нашому місті вистачає гонщиків.

Знаю, що він говорить це ненавмисне, але вмить припиняю сміятися, пригадуючи Макса. Він любив політати на своїй синій автівці. Навіть обмовився якось, що швидкість дає відчуття свободи і допомагає забути про всі проблеми. То може замість відвідування барів мені варто піти на курси водія?

– Вона однаково не мала справжніх почуттів до мене, то який сенс із таких стосунків? Краще уже бути самотнім, ніж з тим, для кого ти – пусте місце.

Він правий. І від цього лохом почуватися починаю я. Як так вийшло, що в такому юному віці, цей хлопець бачить очевидне, а я в свої тридцять два – ні. 

– То тобі вісімнадцять хоч є? – запитую, намагаючись повернути розмову в жартівливе русло, однак щось йде не так.

– Мені двадцять три, – огризається він та хитає головою, мовляв, "як же з тобою важко!"

А я тим часом розумію наскільки ми відрізняємося. І в мене таке відчуття, що це лише досить крихітна частинка того, що я змогла побачити.

За кілька хвилин дістаємося мого будинку. Відпустивши мою руку, він ховає свої до кишень, тому доводиться докласти зусиль аби не звалитися Степанові під ноги. Прокляття, скільки ж я випила коктейлів? Сім? Десять? Ні, точно ні, інакше б не дійшла.

– На добраніч, – каже він, дивлячись на мене своїми гарними очима крізь скло окулярів.

Усвідомивши, що хлопець збирається покинути мене тут, відчуваю, як миттєво захлистує паніка. Я категорично не хочу залишатися сама. Настільки боюся тієї пустої квартири, що німіють руки та ноги, а всередині все стискається, ніби збирається вмерти, щойно я переступлю поріг.

Розуміючи це все, роблю найдурнішу річ у своєму житті – ступаю незграбний крок до Степана та, обійнявши його за шию, цілую. Запускаю руки в м'яке волосся й відчайдушно благаю, промовляючи в губи тихе: "Не йди…"