Читати книгу - "Лист до короля"

Тіурі подумав про Чорного Лицаря з Білим Щитом, якому має передати листа. Ніколи юнак не чув про такого. Хто це? Звідки він? Лицарі короля Дагоната не носили білих щитів. Мабуть, він служить королю Унавену. Як опинився в нашому краї, далеко від батьківщини, — теж загадка. Тіурі пригадав оповідки мандрівників, що зустрічали лицарів Унавена, буваючи на півдні. Вони часом подорожували Великим Південним Шляхом, переправляючись через Сіру річку до ворожого Евіллану, де правив один із синів Унавена.

Тіурі не знав, скільки часу був у дорозі. Можливо, годину, а може, й більше. Мить, коли він, стоячи навколішках у церкві, почув голос, що благав відчинити двері, була вже страшенно далекою.

Дорога ставала горбкуватою: доводилося то підніматися вгору, то знову спускатися. Здавалося, кінь бачив краще, аніж вершник, принаймні біг уперед доволі впевнено.

Як тихо в нічному лісі. Хоча в церкві було ще тихіше.

Подекуди чути шурхіт — якась звірина вовтузилась у темряві. Шелест листя, кроки коня, тріск сухих гілок під копитами. Щось торкнулося крилом обличчя — Ті-урі здригнувся: нічний метелик чи якась інша комаха?

Дорога пішла вгору, ліс порідшав, стало світліше.

«Тепер, — подумав Тіурі, — до галявини вже недалеко».

Невдовзі він виїхав на голе, без жодного деревця, пласке верхогір’я. «Мабуть, це місце й мав на увазі незнайомець, скоро звертати ліворуч».

Тіурі торкнувся коня, та раптом почув звуки, геть не схожі на ті, які супроводжували його досі: іржання й тупіт копит. Він придивився й побачив темні постаті серед дерев, блиск зброї у темряві. Гурт вершників пронісся лісом.

Тіурі принишк. Хто вони? Що роблять у лісі серед ночі? Він трохи перечекав і знову виїхав на галявину.

Нікого. Немовби все наснилося. Тіурі поспіхом звернув на дорогу, що повертала ліворуч.

«Важко назвати її дорогою, — думав він. — Стежечка.»

Тіурі роздратовано зітхнув, бо кінь дедалі повільніше просувався вперед, а згодом довелося спішитися та йти навпомацки, щоб не заблукати. Гілля боляче хльоскало його по обличчю, ноги враз змокли від роси, що вкрила високу траву. Коли так піде надалі, навряд чи він повернеться вчасно.

Почало розвиднюватися, защебетали пташки. Тіурі з полегшенням зітхнув: дорога покращала — і він знову сів верхи.

У сірій світанковій імлі хлопець виїхав на іншу галявину. Перед ним постав маленький дерев’яний будиночок: це й мав бути трактир.

4. Трактир «Айкарвара»

Тіурі зіскочив з коня, припнув його до дерева і підбіг до трактиру. Там було тихо й темно, усі вікна та двері зачинені.

Юнак схопив калатало, що висіло на дверях, і постукав, але зсередини — ані звуку. Він ще раз затарабанив — і той стукіт мав би розбудити всіх довкола. Тіурі що-сили наліг на двері, посмикав їх, але вони не піддавалися — були наглухо зачинені. Нарешті на горішньому поверсі відчинилося віконце. Звідти визирнув чоловік у нічному ковпаку і сонним голосом поцікавився, що молодик хоче.

— Це трактир «Айкарвара»? — запитав Тіурі.

— Так, — відповів чоловік. — То ти всіх перебудив задля того, щоб з’ясувати саме це? Немає спокою цієї ночі!

— Ви хазяїн? — запитав Тіурі. — Я хотів би поговорити з одним із ваших гостей!

— Зараз?! Посеред ночі?! — розсердився трактирник. — Іди геть і повертайся вранці!

— Але це вкрай важливо! — наполягав Тіурі. — Будь ласка... не зачиняйте вікно!

Чоловік визирнув знову:

— Хто ти? Кого тобі треба бачити?

— Немає значення, хто я, — прошепотів Тіурі. — Мені конче потрібно бачити Чорного Лицаря з Білим Щитом.

Трактирник видав дивний звук, але Тіурі не міг збагнути, чи то була злість, чи то здивування. Та сонливість у голосі раптово зникла, і хазяїн мовив:

— Зажди, зараз спущуся.

Голова зникла з вікна, і трохи згодом Тіурі почув, як загрюкали, заскрипіли засови, двері відчинились — і на ґанку з’явився чоловік у нічному одязі; у його руці мерехтіла свічка.

— Отже, — сказав він похмуро, розглядаючи Тіурі з голови до ніг, — я хазяїн трактиру «Айкарвара». Кажи, навіщо ти підняв мене серед ночі?

— Мені потрібно бачити Чорного Лицаря з Білим Щитом. Я конче мушу поговорити з ним.

— Цієї ночі ти вже другий, — пробуркотів чоловік. -Проте поговорити тобі з ним не вдасться.

— Але ж ви можете його розбудити?!

— Не можу, бо Чорного Лицаря з Білим Щитом тут немає, ще до опівночі він пішов звідси.

— Ні, — злякано скрикнув Тіурі, — цього не може бути!

— Чому не може бути? — спокійно заперечив трактирник.

— Куди він поїхав? — захвилювався юнак.

— Якби знав, то сказав би, — відповів чоловік. — Але я того не знаю.

Здавалося, він помітив переляк на обличчі Тіурі, тому додав:

— Гадаю, він таки повернеться, якщо насправді такий добрий та вправний лицар, яким здається. То ти приїхав до нього чи від нього?

— До нього.

— І що ти маєш йому розповісти?

— Цього не можу вам сказати. Я дуже поспішаю. Чи не знаєте, коли він повернеться?

— Якби знав — сказав. Але теж не знаю. Я взагалі нічого не знаю про цього лицаря. Дуже дивна історія,

— замислившись, відповів трактирник і так почухав голову, що злетів нічний ковпак.

— О! Але ж мусите ви бодай щось знати! — не вгавав юнак. — Коли він звідси вирушив? Чому? У якому напрямку?

— Забагато запитань, — зауважив хазяїн трактиру.

— Він втомлено нахилився і підняв свого нічного ковпака. — Ходімо до кімнати, нема чого стовбичити на порозі. Не люблю холодної вранішньої вологи, від неї в мене ревматизм.

Він увійшов усередину, поставив свічку на стіл і знову натягнув свого ковпака. Тіурі, йдучи за хазяїном, нетерпеливився:

— То куди ж зник Чорний Лицар?!

— Він з’явився вчора вдосвіта, — заговорив трактирник. — Дивний гість. Не те що я сумніваюсь у тому, що він хоробрий лицар, о ні! Він вразив мене. Він був сам-один, навіть без зброєносця. Його обладунки були чорні, як ніч, тільки щит, що його він тримав у руці, був білий, як сніг. Чорне забороло було опущене, і він не підняв його, навіть коли зайшов усередину, питаючи про кімнату. Кімнату він, звісно ж, отримав; удень я