Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Орки дружно підняли щити, прикриваючи нас від атаки. А наступної миті позаду клацнуло кілька арбалетів . Я навіть озиратися не став. Підмога підійшла. Вчасно…

А на нас уже лізли вогняні щури. На вигляд, як пси пекла, такі ж худі, гостроморді, шкура палає червоним полум'ям — тільки дрібніші розмірами. Зате багато… близько двох десятків.

Відкинувши зайві в бою з дрібним ворогом щити, орки звично взяли в руки ятагани і, як шинкувальний комбайн, врізалися в гущу. Тільки й видно були безперервні сполохи, після яких перед зеленошкірими росли купки попелу, що залишався від ворогів. Гноми теж безперервно стріляли, особливо навіть не цілячись, у таку купу тіл важко було схибити.

— А у вас тут не нудно… — голос Гулгадара я впізнав би серед десятків інших.

— Ти чого тут? — спитав не обертаючись і водночас розтинаючи навпіл чергову вогняну тушку. — А хто там командує?

— Та, ну… — відмахнувся побратим. — Діти вони малі, чи що? Розбив на десятки, встановив черговість… Та й годі. До речі, гноми вже закінчують споруджувати другий підйомник, тож незабаром справа веселіше піде…

— Добре… Тоді залишайся тут, а я метнуся до другого загону. Схоже, що у них справи не так добре як у нас йдуть.

Роздивитися, що відбувалося поблизу лівого проходу, звідси не виходило. Тварі атакуючі нас і їх, так загородили все, що вдалося зрозуміти лише одне — другий загін відтіснили назад у тунель.

Відстань між нами, на яку ми витратили майже годину, тепер, коли вона була зачищена від тварин, я пробіг менше ніж за п'ять хвилин. Те, що в лівому тунелі не було тіл наших — тішило, мабуть, тут попався ворог менш несподіваний, ніж отруйні «камені». Зате тепер наші задкували під натиском переважаючих сил.

Пробігаючи повз вихідну печеру, побачив що з кліті якраз вибирається черговий десяток.

— За мною! — крикнув, не зупиняючись. — До бою!

Другий загін відступив у коридор метрів на десять, але далі не задкував. Орки перегородили прохід щитами, і гноми, що стояли позаду, посилено відстрілювали всю ту гидоту, що летіла і повзла до них.

Видно було, що вони добряче втомилися і ледве встигають відбиватися від ворога, що безупинно насідає. Підмога прийшла саме в час. Свіжі щитоносці змінили втомлених орків, а до п'ятірки арбалетників додалося ще двоє. Тепер справа пішла веселіше.

Отруйних «бабок», яких тут було набагато більше, збивали ще в підльоті, а потім їх, безпорадних на землі, добивали орки.

— Хлопці! На два фронти битися не вистачить сил! Бачите, скільки їх тут! Потрібно обрушити тут стіну та закрити прохід. Тоді зберемося всі разом. Зможете?

Один із гномів прискіпливо обмацав стіни тунелю і кивнув.

— Можна. Тільки треба передати нагору, щоб спустили до нас ще наших із шанцевим інструментом. Не арбалетами ж нам камінь колупати.

— Добре. Зараз передам…

Повернувся бігом до ущелини і закричав на весь голос:

— Гей! Нагорі! Мене чути?!

— Так! Що треба?

— Десяток гномів! Із шанцевим інструментом! Потрібно завалити прохід!

— Добре! Ми якраз другу кліть приготували. Зараз візьмемо інструменти та спустимося! Як у вас там?

— Спекотно! Поспішайте!

— Уже робиться... Тримайтеся!

Минуло хвилин п'ять, і з кліті вийшла дюжина гномів, озброєних кайлами та лопатами.

— Веди, показуй, де там у вас що, — чи то наказав, чи спитав сивобородий гном, явно старший у загоні.

— Сюди, — показав я рукою. — Тільки під ноги дивіться. Ось такі калюжі побачите, — кивнув на останки від сороконіжки, — обминайте. Їдка зараза… і отруйна.

— Зрозуміло, — кивнув сивобородий. — Хлопці, йти слід у слід.

Гноми бадьоро потопали в лівий відріг, а я побіг назад на свою ділянку бою.