Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

Ранішній будильник прозвучав, як завжди невчасно. Настирний звук, наче дятел, довбав в самий мозок. З третього разу Орест все ж таки встав з ліжка та ще сонним поплентався в душ.

Врешті зібравшись, він сів у своє новеньке BMW. По дорозі до універу підібрав Тіма. Вони разом навчалися на одному факультеті. Так вийшло, що батько Тимофія довгий час працював водієм у місцевого чиновника. Той допоміг пристроїти сина в елітний заклад. Але якщо Оресту це навчання не потрібне  від слова «зовсім», то Тимофій схопився за цей шанс і навіть витягнув на стипендію. 

 Їхня дружба розпочалась з нещасного випадку. Так вийшло, що Орест зламав собі руку і деякий час пробув в лікарні, де працювала його мама. Саме в палаті він познайомився з Тимофієм, який так само  зламав руку. За тиждень вони добряче здружились, а потім ще вияснилось, що хлопці  навчаються в одному універі. «Такі збіги бувають не просто так, — якось почув Орест від мами, — значить для чогось ви один одному потрібні»

Орест в якісь містичні штуки не вірив. Але слова матері запамʼятав. 

Хлопець пригальмував, забачивши друга на узбіччі. Світловолосий юнак з радісною посмішкою заскочив в машину.

— Привіт, бро! — Кинув спортивну сумку на заднє сидіння.

— Привіт.

— Щось ти мовчазний зранку? — Орест лише пришвидшився, — легше, брате, ти ледве не проїхав на червоне! Знову Олексій Сергійович?

— А хто ж. Не називай його імені вголос, — просичав юнак.

Він увімкнув голосніше Металіку, втупившись на дорогу.

— Як тобі взагалі водійське видали?!

— Ніяк, мені його купили.

— Блін, навіщо я запитав? Можна було здогадатися, - на всякий випадок  пристебнувся ременем безпеки.

Прилетівши до універу, Орест з Тімом залишили автівку. Перед закладом юрбилися студенти. 

Їх приїзд не залишився непоміченим. Дівчата шепотілися між собою, хлопці кидали косяки. Всі знали, що Ореста батько найголовніший меценат університету. І Оресту завжди все сходить з рук. Але при цьому всі мріяли бути в його компанії. Але Левицький молодший рідко кого підпускав близько до себе. Лише обрані були в його колі друзів. 

Дзвінок попередив, що починаються заняття.  Тому всі розійшлись по аудиторіях. Орест сів поряд з Тімом, як завжди. Лекція з міжнародного права не скільки не цікавила хлопця. 

— Тіме, памʼятаєш будинок, який ми так і не продали? — Скалився Орест.

— Ну? — Одним вухом слухав  друг, намагаючись встигнути за лекторкою записати конспект.

— Так от, в одній із кімнат я знайшов щоденник дівчини, яка там жила. Мабуть, забула при переїзді. 

— І що з цього? 

— Хочу дізнатися хто вона. 

— Віддати щоденника чи що? З яких пір ти займаєшся благодійністю? 

— Шановний Оресте Левицький, — звернулася лекторка, — бачу ви дуже поглиблено слідкуєте за нашою розмовою. Тоді можете відповісти на запитання: «Які основні права людини й громадянина?»

Орест навіть не намагався встати, він так і залишився сидіти на лаві.

— Шановна, Лідіє Михайлівно, Я, звісно, можу, але маю право відповідати на провокативні  питання лише у присутності свого адвоката. 

Аудиторія вибухнула зі сміху. Професорка розчервонілася. Вона  погрозливо махала руками, обіцяючи зустрітися з нахабою  у ректора. 

На перерві друзі відправилися до буфету. Як завжди він був переповнений, лише один столик коло вікна був вільний. Це їх столик, і нікому крім них не дозволено було сідати.

Скоро до друзів підійшло ще четверо. Ромка зі своєю дівчиною Юлькою. Та Алекс з Дімоном.  

— Ну що, народ, сьогодні як завжди о шостій на нашому місці? — Рома приніс круасани й каву.

Друзі похватали смаколики. Лише Орест пив своє еспресо. 

— Я зробив нове аранжування, — випалив  Дімон.

— Нарешті, чувак, спробуємо, — зрадів Ромка.

— Але я думала ми побудемо лише вдвох, — надула губи Юля. 

— Котику, звісно побудемо. Але після репетиції, —  поцілував в губи. 

— Слухайте, давайте без ваших ніжностей, нудить вже. 

— Не заздри, Тіме. 

— Левицький, що мовчиш, наче води в рота набрав? Ти прийдеш? — Дімон скрутив зі серветки літачка і запустив у друга.

— Прийду. Лише зі справами розберусь, — схопив та зіжмакав папірець.

— Оресте, памʼятаєш мою подружку  Лєру, — вона краєм ока показала на віддалений столик, де потягувала лате руда бестія з правильними рисами обличчя, зеленими очима та розкішним вогняним  волоссям.

— І? —  Але він вже здогадувався, що надумала Юлька.

— Так от, вона дуже хоче з тобою познайомитися. Ти не проти? 

Орест невдоволено закинув брову. Він ніколи не відчував нестачі жіночої уваги. І ці всі звідництва його напрягали. 

Але користуючись нагодою, Юлька дала знак подрузі, яка тільки на те й чекала. 

Красуня йшла  до них наче по подіуму, з піднятою головою, хитаючи стегнами. Поставила поруч стілець, закинула ногу на ногу, посміхнулась білосніжною посмішкою.

— Знайомтесь — Валерія.

Хлопці з цікавістю розглядали Юлькину подружку. Але вона цілеспрямовано звернулась до хлопця з коротким темним волоссям і глибокими синіми очима.

— Приємно познайомитись, Оресте.

— Привіт, — кинув юнак.

Допив еспресо, повернувся до друзів: 

— Тоді домовились, тільки без запізнень сьогодні, бо минулого разу все пішло через одне місце, —  невдоволено глянув на одного із хлопців. 

— Пацани, я вже сто разів перепросив. Скільки ще можна? Ну перепив  трохи, все ж таки був привід.

— В тебе кожного дня якийсь привід, — засміявся Тім.

— О, знайшлися святоші, — пробурчав.

— Цього разу я за Ромчика ручаюсь, я ж буду поряд, — втрутилась Юля, — посміхаючись та  кліпаючи довгими віями. 

— Я б теж не проти приєднатись до вашої репетиції. Все одно батьки поїхали на дачу, мені нудно одній вдома, — розтягнулася в білосніжній посмішці руда.

 Орест промовчав, глянув на годинник, піднявся й пішов на вулицю. Він хотів перекурити. З вчорашнього вечора його все дратувало. Ще й згадав про вихідні, які підуть коту під хвіст. Адже татко попередив, що в цю суботу у них відбудеться ділова вечеря з “кращими людьми” і він обов'язково повинен бути присутнім, щоб налагоджувати потрібні зв'язки.