Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Усе своє життя Джейн спостерігала за такими дівчатами з науковим інтересом. І, можливо, трохи з трепетом. А може, трохи і з заздрістю. Хай навіть вони були і не найгарніші на світі, але прикрашалися, ніби новорічні ялинки — сережки-дармовиси, дзвінкі браслети та тоненькі безглузді шалики. Коли вони з кимось розмовляли, то часто торкалися свого співрозмовника. Найкраща шкільна подруга Джейн теж була блискучою дівчинкою. Джейн була до них небайдужа.

А потім ця жінка впала, ніби її підкосило.

— Ой, — скрикнула Джейн та швидко відвернулася, щоб не образити гідність дівчини.

— Мамо, тобі боляче? — запитав Зіггі з заднього сидіння. Він зажди надто переймався, щоб не зробити комусь боляче.

— Ні, — відповіла Джейн. — Отій пані боляче. Вона перечепилася.

Джейн чекала, поки жінка підведеться та сяде в автівку, але вона так і залишалася на землі. Жінка захилила голову, а на її обличчі застигла гримаса болю. Світлофор спалахнув зеленим і маленький автомобільчик із знаком «У» на склі, що стояв попереду кросовера, зірвався з місця, аж шини завищали.

Джейн завела авто і намірялася об’їхати кросовер. Разом із Зіггі вони їхали до нової школи на орієнтаційну зустріч, і вона поняття зеленого не мала, що з того всього буде. І сама вона, і Зіггі нервували, але старанно вдавали спокій. Тож вона хотіла дістатися до школи зарання.

— А з тою пані все буде гаразд? — запитав Зіггі.

Джейн зловила себе на дивному відчутті, яке її накривало щоразу, як її хтось відволікав (найчастіше Зіггі) і змушував згадати (якраз вчасно), як мала б поводитися звичайна, мила доросла жінка з хорошими манерами.

Якби не було Зіггі, вона б собі поїхала. Вона була настільки сконцентрована на своїй меті дістатися на орієнтаційну зустріч, що залишила б жінку сидіти на дорозі та корчитися від болю.

— Я перевірю, як вона, — сказала Джейн, ніби з самого початку так і збиралася вчинити. Вона увімкнула аварійку та відчинила дверцята, усвідомлюючи, що щось усередині неї опирається цьому. Ти спричиняєш незручності, блискуча панянко! — Ви в порядку? — запитала.

— Так, — жінка спробувала сісти рівніше, схлипнула, тримаючись рукою за щиколотку. — Дідько! Я вивихнула ногу. Яка я ідіотка! Вийшла з машини сказати дівчині попереду, щоб та припинила писати смски за кермом. Так мені і треба — більше не буду поводитися, немов директор школи.

Джейн присіла поруч. Жінка мала гарно підстрижене, темне волосся до плечей і дрібну розсип ластовиння на носі. У тому ластовинні було щось дивовижно привабливе, немов дитячий спогад про літо, і ці веснянки вдало підкреслювали тоненькі зморшки навколо очей та довгі сережки.

Нерішучість Джейн мов рукою зняло. Вона хотіла допомогти жінці. (Хоча про що це свідчить? А якби ця пані була беззубою носатою каргою, то Джейн би і досі вагалася? Несправедливо. І жорстоко. Вона хоче бути доброю до цієї пані, бо їй сподобалися її веснянки).

Жінка була вбрана у вишукану сукню з вигаптуваними навколо шиї квітами. Крізь пелюстки Джейн могла бачити засмаглу шкіру в тому таки ластовинні.

— Нам потрібен лід, — сказала Джейн. Вона добре знала, що таке травмувати щиколотку ще з часів, коли грала у волейбол, і бачила, що нога бідолашки почала набрякати. — І треба підняти ногу.

Джейн прикусила губу та озирнулася, сподіваючись побачити когось, бо не мала анінайменшої ідеї, як організувати логістику цього процесу.

— Сьогодні у мене день народження, — похнюпилася жінка. — Мені сорок.

— Вітаю, — сказала Джейн. Це було навіть мило, що сорокарічна жінка взагалі згадала, що у неї день народження.

Вона подивилася на босоніжки бідолашної. Її нігті були пофарбовані у яскраво-бірюзовий. Підбори — тонкі як зубочистки і дуже високі.

— Не дивно, що ви підвернули ногу. У такому взутті просто неможливо ходити.

— Я знаю. Та хіба вони не прекрасні? — жінка повернула ногу, щоб краще роздивитися босоніжок. — Чорт! Ох і боляче! Вибачте. Вибачте мою «французьку».

— Мамо! — маленька темноволоса дівчинка у блискучій короні визирнула у вікно машини. — Що ти там робиш? Вставай! Ми запізнимось!

Блискуча мама. Блискуча донька.

— Дякую за співчуття, дорогенька, — сказала жінка. І винувато усміхнулася до Джейн. — Ми їхали на орієнтаційну зустріч до початкової школи. Вона дуже хвилюється.

— У школу Пірріві? — запитала Джейн здивовано. — Я теж туди їду. Мій син Зіггі йде до школи наступного року. Ми переїжджаємо сюди у грудні. — Не схоже було, що у неї та цієї жінки є щось спільне, або що їхні життя якимось чином могли перетнутися.

— Зіггі! Як Зіггі Стардаст? Яке чудове ім’я! — сказала жінка. — Між іншим, мене звати Маделін. Маделін Марта Мак-Кензі. Чомусь завжди згадую про Марту. Навіть не питайте, чому.

Вона простягнула руку.

— Джен. Джейн Чепмен, без другого імені.

* * *

Габрієль: Школа зрештою розділилася на два табори. Знаєте, це скидалося на громадянську війну. Ви були або на боці Маделін, або на боці Ренати.

Боні: Ні, ні, це жахливо. Нічого такого. Не було ніяких таборів. Наша спільнота дуже дружня. Просто було занадто багато алкоголю. І повня. Усі трошки божеволіють, коли місяць повний. Я серйозно. Це явище можна довести.

Саманта: Чи був повний місяць? Можу напевне сказати, що йшов дощ. Моє волосся геть змокріло.

Пані Ліпманн: Це просто смішно! І це наклеп. Більше я нічого не додам.

Керол: Я знаю, що знову говоритиму про Клуб еротичної книжки, але я впевнена, що щось трапилося під час їхніх маленьких «засідань».

Харпер: Послухайте, коли ми довідалися про обдарованість Емілі, я плакала. Я подумала: ну от, знову! Я вже це проходила із Софією, тому знала, чого чекати! Рената теж була у тому ж човні. Двоє обдарованих дітей. Ніхто не розуміє, який це стрес. Рената хвилювалася, як Амабел­ла дасть собі раду в школі, чи їй достатньо буде навантаження та таке інше. Тож, коли той хлопчина з дивним ім’ям зробив те, що зробив — а це була лише орієнтаційна зустріч! — звісно, вона дуже перейнялася. З цього все й почалося.

Розділ четвертий

Джейн взяла з собою книжку, щоб почитати, поки Зіггі буде на орієнтаційній зустрічі, натомість мусила супроводжувати Маделін Марту Мак-Кензі (ім’ячко ж, як у маленької жвавої дівчинки з дитячої книжки!) до кав’ярні на узбережжі під назвою «Блакитний Блюз».

То була смішна, маленька і недолуга будівля, наче печера, якраз на набережній біля пляжу Пірріві. Маделін шкутильгала босоніж, важко опираючись на руку Джейн, ніби вони були давніми подругами. Майже інтимні відчуття. Вона могла відчути запах парфумів Маделін — щось цитрусове і смачне. За останні п’ять років до Джейн мало хто з дорослих торкався.

Щойно вони відчинили двері кав’ярні,