Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

Вордл виявився вродливим чоловіком з густою каштановою чуприною й шоколадно-карими очима. Він був одягнений у шкірянку та джинси. Страйк не знав, посмішив чи роздратував його задумливий погляд, який Вордл кинув на Робін, щойно увійшовши. Швидким зиґзаґом той відзначив її волосся, фігуру, тоді — ліву руку, де його очі затрималися на заручній каблучці з сапфіром і діамантами.

— Ерик Вордл,— низьким голосом відрекомендувався гість, усміхнувшись, на думку Страйка, недоречно чарівливо.— А це сержант Еквенсі.

Разом з ним приїхала худа чорношкіра поліціянтка з забраним у гладеньку ґульку волоссям. Вона всміхнулася до Робін, і та відчула надзвичайне полегшення від присутності іншої жінки. Далі сержант Еквенсі окинула поглядом славне помешкання Страйка.

— А де пакунок? — спитала вона.

— Внизу,— відповів Страйк, дістаючи з кишені ключі від офісу.— Зараз покажу... Вордле, як дружина? — додав він, збираючись виходити з сержантом Еквенсі.

— А тобі що? — буркнув поліціянт, але на полегшення Робін відкинув прокурорську манеру, коли сів навпроти неї і розгорнув записника.

— Коли я прийшла, він стояв під дверима,— пояснила Робін, коли Вордл спитав, як привезли ногу.— Я вирішила, що він кур’єр. На ньому була чорна куртка — повністю чорна, тільки на плечах сині смужки. Шолом був теж повністю чорний, щиток опущений, дзеркальний. На зріст він був мінімум шість футів. На чотири чи п’ять дюймів вищий за мене, зважаючи ще на шолом.

— Статура? — спитав Вордл, роблячи нотатки в записнику.

— Досить кремезний, але, мабуть, то ще через підбивку на куртці.— Очі Робін звернулися на Страйка, який саме зайшов до кімнати.— Тобто не такий, як...

— Не такий жирний кендюх, як твій шеф? — підказав Страйк, який устиг почути початок фрази, і Вордл, не від того, щоб якось зачепити Страйка, тихо захихотів.

— Ще на ньому були рукавички,— провадила Робін, яка навіть не всміхнулася.— Чорні шкіряні мотоциклетні рукавички.

— Звісно, як же без них,— кивнув Вордл, записуючи.— Про мотоцикл, я так розумію, ви нічого не можете сказати?

— «Хонда», червоний з чорним,— озвалася Робін.— Я звернула увагу на логотип з крилами. Мабуть, з об’ємом 750. Великий.

Вордл здавався і стривоженим, і враженим.

— Робін автомобілістка,— пояснив Страйк.— За кермом — чисто Фернандо Алонсо.

Робін не подобалося, що Страйк такий веселий і легковажний. В офісі лежить жіноча нога. А решта де? Тільки б не заплакати. Дуже кепсько, що вона так не виспалася. Клятий диван... останнім часом вона забагато спить на ньому.

— І він змусив вас поставити підпис? — спитав Вордл.

— Не скажу, що мене змушували,— озвалася Робін.— Він простягнув планшет, і я розписалася автоматично.

— Що було на планшеті?

— Якийсь ніби інвойс чи...

Робін приплющила очі, намагаючись згадати. Тепер, замислившись, вона вирішила, що та форма мала аматорський вигляд, ніби її склепали на домашньому комп’ютері. Так вона і сказала.

— Ви чекали на пакунок? — спитав Вордл.

Робін розповіла про одноразові фотоапарати на весілля.

— Що він зробив, коли ви взяли посилку?

— Сів на байк і поїхав. Виїхав на Чаринг-Кросс-роуд.

У двері постукали, а тоді увійшла сержант Еквенсі. В руках у неї була записка, яку Страйк бачив під ногою. Аркуш лежав у пакеті для доказів.

— Прибули судові експерти,— повідомила вона Вордлу.— А оце було в пакунку. Непогано б дізнатися, чи це щось означає для міс Еллакотт.

Вордл узяв оповиту поліетиленом записку, проглянув її, насупився.

— Дурня якась,— сказав він, а тоді зачитав уголос: «Врожай і рук, і ніг, і ший...»

— «...мов лебедів,— перебив його Страйк, який стояв біля плити, надто далеко, щоб бачити написане,— що вигнулися в зойку чи молитві».

Решта троє присутніх з подивом глянули на нього.

— Це текст пісні,— пояснив Страйк. Робін не сподобався вираз на його обличчі. Вона бачила, що для Страйка ці слова щось означають — щось недобре. З помітним зусиллям він пояснив: — Останні рядки з «Панни з солоним лососем». То пісня гурту «Блу ойсте калт» — «Культ блакитної устриці».

Сержант Еквенсі звела тонкі мальовані брови.

— А хто це?

— Рок-гурт із сімдесятих.

— Я так розумію, ти добре знаєш їхню творчість? — спитав Вордл.

— Я знаю цю пісню,— відповів Страйк.

— А може, ти ще знаєш, хто це надіслав?

Страйк завагався. Решта троє присутніх дивилися на нього, а в голові детектива промайнуло сум’яття з образів і спогадів. Низький голос сказав: «Вона хотіла померти. Вона була вапняне дівча». Нога дванадцятирічної дівчинки, позначена сріблястим шрамом: перетин двох ліній. Двоє дрібних темних очей, тхорячих, звужених від ненависті. Татуювання: жовта троянда.

А тоді (цей образ прийшов — випурхнув — останнім, хоч комусь іншому це згадалося б у першу чергу) Страйк згадав протокол, де йшлося про прутень, відрізаний від трупа і надісланий поліційному інформатору.

— Не знаєш, хто це надіслав? — повторив Вордл.

— Можливо, знаю,— сказав Страйк. Глянув на Робін, на сержанта Еквенсі.— Але хочу поговорити наодинці. Ти все спитав у Робін, що хотів?

— Нам ще треба ваше ім’я, адреса тощо,— мовив Вордл.— Ванессо, запишеш?

Сержант Еквенсі зробила крок уперед із записником у руках. Кроки двох чоловіків загуркотіли геть по сходах. Хоча Робін не хотіла знову бачити відрізану ногу, їй образливо було лишатися тут. Пакунок надіслали на її ім’я!

Страшна коробка так і лежала на столі в офісі. Сержант Еквенсі впустила ще двох колег Вордла: один фотографував, другий, коли увійшли старший офіцер і приватний детектив, розмовляв по мобільному. Обоє з цікавістю глянули на Страйка, який зажив такої-сякої слави за час, коли відвернув від себе багатьох колег Вордла.

Страйк зачинив двері кабінету, і вони з Вордлом сіли один навпроти одного через стіл. Вордл перегорнув сторінку записника.

— Ну гаразд, хто з твоїх знайомих любить різати трупи і надсилати частини поштою?

— Теренс Маллі,— після короткого вагання мовив Страйк.— Це по-перше.

Вордл нічого не записав, а тільки глянув на Страйка понад кінчиком ручки.

— Теренс Маллі на прізвисько Кореш?

Страйк кивнув.

— Гаринґейський злочинний синдикат?

— А ти багато ще знаєш Теренсів Маллі на прізвисько Кореш? — нетерпляче